Розділ 2

Ми з Анею завжди залишалися після уроків у парку. Після галасливих коридорів, дзвінків і натовпу цей парк здавався іншим світом — тихим, затишним, ніби трохи відокремленим від решти міста. Поки Кіра зі своїми подружками тинялась біля гойдалок, сміялась і фотографувалась, ми займали наше звичне місце — лавку біля клумби, у тіні старого каштана. Там завжди пахло пилом, травою і чимось солодким, невловимим — можливо, просто спокоєм.
Парк жив звичним життям: діти ганяли голубів, хлопці жартували біля кіоску з морозивом, десь поруч хтось грав на гітарі, перебираючи ті самі три акорди, що й учора. Над деревами гуділи бджоли, повітря було густе від тепла. Весна вже майже перейшла в літо, і сонце не палило — лише гріло.
Аня повернулася з кіоску, тримаючи два ріжки морозива.
— Тримай. Шоколадне, як завжди, — сказала вона, простягаючи мені один.
Я взяла, усміхнулася.
— Ти мене розбалувала.
— Просто не хочу, щоб ти знову жувала повітря, — відповіла вона, сівши поруч.
Ми їли мовчки. Морозиво тануло, стікаючи по пальцях, а сонце просвічувало крізь листя так лагідно, що хотілося просто сидіти й нічого не казати.
Над нами ворушився каштан, і його тінь повільно хиталась по землі.
Аня дістала зі свого рюкзака старий, потертий зошит.
Кирин. Знову.
Вона щоразу брала його, як тільки ми сідали на лавку, і починала заповнювати сторінки чужим почерком — рівним, охайним, слухняним.
— Їй пощастило, — буркнула я, спостерігаючи, як вона уважно виводить цифри й літери. — Мати таку сестру, яка робить за неї домашку.
Аня не підняла голови.
— Це не пощастило, — відповіла вона. — Якщо я не зроблю, буде гірше.
Я мовчала кілька секунд.
— Наскільки гірше? — спитала я.
Ручка завмерла. Лише на мить. Потім Аня знову почала писати.
— По-різному, — сказала вона. — Як у неї з настроєм.
Я знала, що це означає. Не крик одразу. Спершу — погляд. Холодний, оцінювальний, ніби Аня — річ, яку перевіряють на дефекти. Потім мовчання, яке може тривати годинами. А потім фрази — тихі, рівні, правильні. Від них не боляче одразу. Вони болять пізніше.
— Ти боїшся її, — сказала я не питанням.
Аня зітхнула і знизала плечима.
— Вона… дивна, — сказала вона обережно. — Інколи я думаю, що це просто я себе накручую. Але бувають моменти… — вона замовкла, підбираючи слова. — Коли вона дивиться на мене так, ніби бачить не людину. Іноді мені здається, що її очі… блищать. Не від світла. А якось інакше. Зеленкувато.
Я відчула, як у грудях з’являється важка, тиха злість.
— Ти колись казала татові?
Аня ледь усміхнулась.
— Він каже, що я перебільшую. Що вона просто сувора. — Вона знову подивилась у зошит. — А ще каже, щоб я не злила її. Бо тоді всім буде спокійніше.
Спокійніше.
Я стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в долоню.
— Ти не винна, — сказала я тихо.
Аня не відповіла. Але її плечі трохи розслабились. Я сіла ближче, майже торкаючись її ліктя. Вона цього не прокоментувала. Просто дозволила.
Час минав повільно. Сонце сповзало нижче, тіні подовжувались, повітря ставало густішим. Я ловила себе на тому, що постійно оглядаюсь — не тому, що чекала небезпеки, а тому, що щось у цьому дні не складалося до кінця.
І найбільше мене лякала думка, що скоро Ані доведеться повернутися додому.
— Ходімо звідси, — сказала я нарешті. — Мені тут якось… тісно.
Аня кивнула без запитань. Вона швидко згорнула зошит, сховала його назад у рюкзак і підвелася майже одразу, ніби теж чекала цього моменту. Ми пішли алеєю, що вела до старого колеса огляду.
Колесо стояло над парком, як завжди — трохи облуплене, трохи втомлене, але вперто живе. Воно повільно крутилось, метал скрипів, ніби бурчав на власний вік. Я пам’ятала його з дитинства — тоді воно здавалося величезним, майже казковим. Тепер — просто старим.
— Хочеш? — запитала Аня, дивлячись угору.
— Ти ж боїшся висоти.
— Боюсь, — знизала вона плечима. — Але сьогодні якось байдуже.

Поки ми йшли до колеса, вітер уже відчувався — не різкий, а такий, що ворушив листя і тягнув за собою запах дощу. Небо поволі змінювалося: синява тьмяніла, її накривали важкі хмари, але між ними ще пробивалися смуги світла. Сонце не зникало — воно ніби гралося з темрявою, ковзаючи променями по дахах і верхівках дерев.
Ми сіли в кабінку, дверцята клацнули, і колесо рушило.
Коли ми почали підійматись, парк розкрився інакше. Згори все виглядало м’якшим, спокійнішим. Доріжки — тонкими лініями, люди — маленькими рухомими плямами. Хмари над нами зливалися в глибокі шари сірого й синього, а крізь них, де-не-де, пробивалося світло — тепле, золотаве, майже урочисте.
— Красиво… — тихо сказала Аня.
Я кивнула. Це справді було красиво. Така краса, від якої хочеться мовчати.
Вітер тут, нагорі, був сильніший. Він гойдав кабінку легенько, майже лагідно, ніби нагадував про висоту. Повітря стало прохолоднішим, свіже, насичене передгрозовим запахом. Десь удалині блиснуло — ще без звуку, просто світлова нитка між хмарами.
— Здається, буде дощ, — сказала Аня, підтягуючи рюкзак ближче.
Колесо повільно оберталося далі. Ми були вже майже посередині, коли перші краплі вдарили по склу — не різко, а важко, мов хтось перевіряв, чи тримається поверхня. Краплі повільно поповзли вниз, залишаючи прозорі доріжки.
Грім почувся не одразу. Спершу — глухий відгук десь далеко, ніби небо перевіряло власний голос.
І саме тоді колесо сіпнулося.
Різко. Неприродно.
Кабінка гойднулася — і завмерла десь між низом і верхом. Повітря всередині раптом стало важким, ніби його стало менше.
— Ніко… — Аня вчепилась у край сидіння. — Воно… зупинилося.
— Я бачу, — відповіла я.
Дощ посилювався поступово. Спершу краплі просто били по склу, потім злилися в рівний шум, який почав заповнювати кабінку. Вода стікала вниз прозорими потоками, спотворюючи вид.
Аня обережно визирнула з кабінки, тримаючись за металевий край.
— Люди тікають… — сказала вона тихо.
Я теж нахилилась уперед.
Унизу працівники атракціону вже метушилися. Кабінка біля землі повільно смикнулася — дверцята відчинились, і двоє людей швидко вибралися назовні. Вони навіть не озиралися — просто побігли до виходу, прикриваючи голови куртками.
— Нас теж зараз спустять, — сказала Аня швидко, ніби переконуючи саму себе.
Я не відповіла. Я дивилася на чоловіка в яскравій жилетці, який стояв біля пульта керування. Він дивився вгору — прямо на нашу кабінку — і прикладав руки до рота.
— Дівчата! — крикнув він, намагаючись перекричати дощ. — Не хвилюйтесь! Тут щось заїло, зараз розберемось!
Він нахилився до пульта, почав щось натискати. Метал унизу дзенькав, колесо ледь здригнулося — і знову завмерло.
— Бачиш? — Аня повернулась до мене. — Воно рухається.
— Трохи, — відповіла я.
Чоловік знову глянув угору.
— Почекайте хвилинку! — крикнув він. — Я зараз зателефоную охороні, вони тут швидко!
Він відійшов убік, дістав телефон, прикрив його долонею від дощу. Я бачила, як він говорить швидко, нервово, раз у раз озираючись на колесо.
— Це нормально, правда? — спитала Аня тихіше. — Так має бути?
— Так, — сказала я. — За правилами.
Я не збрехала. Але й правдою це було не до кінця.
Кабінка знову ледь хитнулася від вітру. Дощ тепер ішов стіною, важкий і холодний. Унизу парк майже спорожнів, але біля колеса все ще хтось залишався — силуети в дощовиках, рухи, світло ліхтаря.
Здавалося, усе під контролем.
І саме це мені не подобалося найбільше.
Я машинально стиснула край куртки там, де під тканиною ховався амулет, і змусила себе розтиснути пальці.
Поки що — нічого не сталося.
Але я відчувала: ми тут не просто так.
Чоловік у жилетці ще раз глянув угору, кивнув нам і поспіхом відійшов убік, ховаючи телефон під курткою. Його силует швидко розчинився в дощі між будівками парку.
І щойно він зник із поля зору, дощ різко посилився.
Тепер це був не просто шум. Вода падала стіною, била по металу, по склу, по даху кабінки так, ніби намагалася прорватися всередину. Повітря наповнилося різким запахом озону, холодним і тривожним.