Розділ 1

Сонце сипало блиск у волосся, і світ здавався надто спокійним, аби бути справжнім.
Повітря пахло пилом, молодою травою і чимось солодкуватим — наче весна приховала в собі мед і кров одночасно. Десь за школою цвіла бузкова алея, запах плив густий, майже задушливий.
Усе навколо виглядало надто живим.
І саме тому — підозрілим.
Я сиділа на лавці біля школи й крутила в пальцях свій амулет.
Круглий кристал, білий і холодний, як шматок застиглого неба. Усередині — срібна руна у формі кола, що ледь мерехтіла внутрішнім сяйвом. По краю — срібні хвилі, а на звороті вирізьблене старе слово: «Магура».
Я ніколи не знала, що воно означає. Жодна книга, жоден пошук не дали мені відповіді.
Та я знала інше — без нього я не витримаю.
Батько подарував амулет, коли я була ще дитиною. Пам’ятаю лише його теплі руки й слова:
— Одного дня цей амулет урятує тебе, доню.
Він не пояснив — від чого саме.
Та я вірила.
Бо кожного разу, коли світ ставав надто тихим, щось усередині підказувало: треба бути насторожі.
Діти сміялися, десь за парканом гавкав пес, а я дивилася на своє відображення в кришталі — і раптом світ став глухий, як перед бурею. Повітря ніби густішало, а в грудях з’явилося відчуття, що хтось дивиться просто крізь мене.
Не страх — попередження.
— Ніка! — окликнула мене Аня. — Ти там що, заснула? Ходімо, мені Кіру забирати!
Я підвела голову.
Аня стояла на сходах школи — акуратна, гарна, але з втомою у плечах, що зовсім не личила її п’ятнадцяти. У неї завжди були ті очі, в яких навіть сміх здавався трохи сумним.
— Іду! — крикнула я, струсила пил із сукні й підвелася.
Ми йшли алеєю до молодших класів. Сонце ще гріло, але повітря стало важчим. Амулет на грудях нагрівся — ледь помітно, але так, що серце відгукнулося різким поштовхом.
Світ навколо приглушився: сміх дітей, шелест вітру — усе віддалилося, ніби хтось накрив нас прозорою пеленою.
Я знала це відчуття.
Воно приходило лише перед тим, як щось змінювалося.
— Ніка? — Аня зупинилася й уважно подивилася на мене. — Ти якась бліда.
— Усе добре, — збрехала я, стискаючи амулет крізь тонку тканину сукні. — Просто жарко.
Ми йшли мовчки. Аня жувала губу — так вона робила, коли хвилювалася.
Десь попереду чулося верещання молодших дітей, і я вже знала, що побачу.
Кіра. Як завжди — у центрі уваги.
Вона сиділа на сходах. Чорне волосся, темні очі, впевнена усмішка — точна копія матері. Навколо — подружки, телефони, морозиво, гучний сміх. Усе це дивно не пасувало до шкільного подвір’я — занадто доросло, занадто показно.
— Кіра, ходімо додому, — лагідно сказала Аня.
— Не хочу.
— Мама ж просила.
— Мені все одно, — відрізала Кіра, навіть не підвівши очей.
Я бачила, як у Ані напружилися пальці. Вона сіла нижче, на сходи, розгорнула зошит сестри й почала писати за неї домашнє.
Навколо стояв звичайний шкільний шум — дзвінкий, дитячий, байдужий. Кіра сміялася з подружками, а поруч літали мильні бульбашки, блищали на сонці й лопалися одна за одною.
Аня мовчала. Плечі були напружені, погляд опущений, а рука механічно виводила літери у чужому зошиті.
Усе це виглядало настільки звично, що від цього ставало боляче — ніби цей абсурд повторювався щодня.
Я дивилася на неї й бачила: ще трохи — і вона зламається.
— Ти серйозно? — прошепотіла я. — Ти ж не мусиш.
— Якщо не зроблю — буде гірше, — тихо відповіла вона. — Вона кричатиме, потім мама підтримає її. А тато далеко. Ніхто не стане на мій бік.
Я дивилася на напружену лінію її губ, на руки, які стискали ручку, щоб не тремтіти.
— Але це ж несправедливо.
— Нічого справедливого в нашому домі давно нема, — гірко всміхнулася Аня. — Моя мама померла, коли народжувала мене. Я навіть не пам’ятаю її обличчя. А вже через рік тато привіз додому Тетяну. Гарну. Холодну. Усміхається так, що хочеться вибачитися, навіть якщо нічого не зробила.
Її голос тремтів.

— Вона любить Кіру. Свою дочку. І ненавидить мене. Каже, що я нагадую їй про помилку мого батька.
Вона спробувала говорити рівно, але голос зірвався. Очі заблищали, і я побачила, як у неї виступили сльози.
— А твій тато? — тихо спитала я.
— Він за кордоном. Завжди «у справах». Дзвонить рідко. Каже, щоб я слухалась Тетяну. І я слухаю. Бо інакше вона знову скаже, що я винна в тому, що мами більше нема.
Її руки тремтіли. Сльози потекли по щоках, великі, теплі, майже злі.
Я обійняла її, не думаючи. Вона здригнулась, але не відсторонилась.
Ми сиділи так — дві дівчинки серед шкільного гамору, мов дві тіні, непомітні для світу.
— Ти не винна, — сказала я тихо, відчуваючи, як її плечі здригаються від стриманих ридань. — І не смій більше повторювати це.
Вона стиснула мою руку. Її пальці були холодні, як камінь.
— Якби ти знала, Ніко, як іноді хочеться просто заснути і не прокидатись...
Я нічого не відповіла. Просто міцніше притиснула її до себе.
Потім ми ще довго мовчали. Сонце хилилось до заходу, діти розходилися, а шкільне подвір’я порожніло. Повітря стало тихим, у ньому з’явився запах вечора — мокрого асфальту, пилу й бузку.
Аня витерла очі, зробила кілька глибоких вдихів. Вона вже не плакала — тільки тихо хитала ногою, ніби хотіла прогнати залишок болю.
— Підемо на гойдалки, — сказала я. — Тут душно.
Вона кивнула.
Ми пройшли через подвір’я, повз лавки, де ще недавно сміялися діти, і сіли на старі металеві гойдалки, що поскрипували в ритм нашій тиші.
Аня здригнулась, навіть не помітивши цього.
— Знову він, — сказала вона. — Той самий сон.
Я кивнула. Навіть перепитувати не хотілося.
— Замок? — уточнила тихо.
— Так. — Вона підтвердила майже одразу. — Чорний. Стоїть посеред мертвого лісу. Дерева — ніби обгорілі кістки. Птахи лежать на землі, не рухаються.
Гойдалка тихо рипнула.
— Земля знову тріскається? — спитала я.
— Так. — Аня потерла долоні. — У тріщинах тече лава. Вона не світиться. Просто повільно рухається, ніби жива.
Цього було достатньо. Картина склалася сама.
— Щось змінилося? — запитала я. — Хоч щось.
Аня задумалась.
— Замок став ближче, — сказала нарешті. — Не різко. Але я це відчула.
— Ти підійшла ще?
— На крок. — Вона ковтнула. — І далі не змогла.
— Знову?
— Знову. — Аня кивнула. — Наче повітря стало густішим. Наче тіло не слухається. Або я прокидаюся раніше, ніж встигаю зрозуміти.
Мені це не сподобалося.
— Тобто сон не відпускає, але й не пускає?
— Саме так.
Вона зробила паузу.
— І ще… я знову чула кроки.
Я напружилась.
— Ближче?
— Так. — Аня не дивилася на мене. — Тепер я чую їх чіткіше. Але не обертаюся.
— Бо знаєш, чим це закінчиться?
Вона повільно кивнула.
— Якщо я обернуся, — сказала тихо, — це вже не буде просто сон.
Ми замовкли.
— І це тепер часто? — спитала я.
— Майже щоночі. — Аня видихнула. — Наче хтось перевіряє, чи я ще пам’ятаю.
Я опустила погляд.
Це був не кошмар.
Це було повторення.
Аня довго мовчала, дивлячись кудись у землю.
— Але цього разу було не так, — сказала вона нарешті. — Це… приснилося вперше.
Я насторожилась.
— Що саме?
— Замку не було. І темряви теж. — Вона ковтнула. — Я навіть спочатку не зрозуміла, що сплю.
Я подалась трохи вперед.
— І де ти була?
— Ніби перед чимось зачиненим. — Аня повільно підбирала слова. — А потім… брама відчинилась.
— Брама?
— Так. Не двері. Просто простір розійшовся, і я опинилась усередині.
Я не перебивала.
— Це було схоже на печеру. Але світлу. — Вона ледь усміхнулась. — Там усе виблискувало. Стіни, підлога, повітря. І вода.
— Вода звідки?
— Усюди. — Аня розвела руками. — Вона текла знизу догори. Повільно. Наче це було для неї природно.
Я відчула, як у мене стискаються груди.
— Ти була у воді?
— Ні. — Вона похитала головою. — Я стояла на сухій поверхні, але вода була навколо. Вона не тиснула. Не лякала. Вона просто… була.
— І нічого поганого?
— Нічого. — Аня підняла на мене погляд. — Там було спокійно. Чисто. Світло не різало очі, воно ніби йшло зсередини самої кімнати.