Пролог

На початку їх було двоє.
І цього було достатньо.

Світ ще не знав страху, бо не знав втрати. Він не знав вибору, бо все існувало в одному руслі. Час не поспішав, простір не мав меж, а життя текло, не ставлячи запитань.
Вона дивилася на світ і приймала його таким, яким він був.
Недосконалим. Мінливим. Живим.
Вона бачила цінність у крихкості.

Одного разу вона дала шанс тому, хто мав зникнути.
Вона дозволила життю тривати там, де вже був кінець.
Він назвав це помилкою.
Вона вірила: світ не зобов’язаний бути правильним — йому достатньо бути справжнім.

Він дивився — і бачив інше.
Він бачив хаос.
Випадковість.
Слабкість, замасковану під свободу.
Люди здавалися йому небезпекою — не через силу, а через непередбачуваність. Вони любили і зраджували. Створювали і нищили. Молилися і забували. Їм давали шанс — і вони витрачали його не так.

Він не вірив у вибір.
Він вірив у порядок.
Йому здавалося, що світ потребує руки, яка не тремтить. Закону, який не сумнівається. Сили, яка не питає дозволу.
Межа між ними пролягла не одразу.
Не різко.

Спершу — як тінь у світлій воді.
Їхні розмови ставали коротшими. Погляди — важчими. Те, що колись було різницею думок, перетворювалося на протистояння. Ідей ставало більше, а спільного — менше.
Вона говорила: світ має жити.
Він відповідав: світ має коритися.

І коли жоден не відступив, рівновага зламалася.
Їхній двобій не був війною у звичному сенсі. Не було армій і криків. Не було переможців у перші миті. Це був двобій волі. Намірів. Погляду на саме право існування.
Світ не витримав напруги між ними.

Він тріснув.

Не з гуркотом — із тишею.
Не назовні — всередину.

Реальність розшарувалася, мов розбите дзеркало. З тріщин народилися нові світи — окремі, замкнені, відгороджені один від одного. Деякі були світлими, але порожніми. Деякі — темними, але сильними. Деякі застигли в часі. Деякі почали пожирати самі себе.
Частина світів зачинилася одразу.
Частина — повільно.
А деякі лише вдавали, що закриті.

Він і вона зникли разом із розломом.
Світ більше не бачив їх.
Але світ пам’ятав.

Бо ніщо не зникає без сліду, якщо воно створене волею.
Їхня сутність розчинилася в тканині реальності. У крові. У снах. У повторюваних помилках історії. Вони перестали бути тілами — і стали спадщиною.

Так з’явилися нащадки.
Вони не пам’ятали минулого, але несли його в собі.
Вони народжувалися звичайними — і завжди були іншими.
Їх тягнуло до меж. До розломів. До місць, де світ звучить інакше.

Світ навчився мовчати про них.
Час навчився чекати.
Бо кожне переродження — не повернення.
Це продовження незавершеного вибору.
І коли світ знову починає тріскатися —
нащадки з’являються.

Навіть якщо не хочуть.
Навіть якщо не готові.
Навіть якщо ніхто не пояснив їм, ким вони є.
Нащадки ніколи не приходять однаковими.

Один народжується з голосом, який неможливо заглушити — навіть мовчанням.
Інший несе в собі тягар пам’яті, ніби світ уже падав на його плечі раніше.

Є та, що відчуває шлях там, де його немає. Вона рухається, навіть коли ґрунт зникає з-під ніг.
І та, що бачить сни, які не належать жодному часу.

І був той, про кого не говорили.
Не тому, що забули —
а тому, що він ніс у собі не силу, а глибину.
Він не був порожнечею.
Він був тим, у чому зникають імена.
Вода не обирає сторону.
Вона зберігає.
Поки інші прокидаються —
він пам’ятає.

Вони не знали одне одного.
Ще ні.

Світ розкидав їх у різний час, у різні тіла, у різні долі. Але кров пам’ятала. І коли тріщини знову почали сходитися, нащадки прокинулися.

Не разом.
Не одразу.
Не за власним бажанням.
Так починається кожне повернення