Мертве місто

Вже другий день навколо нічого. Пустеля, але з уламків будинків впереміш з понівеченими корпусами машин і сухою, вїдливою пилюкою. Леклі майже не спала вночі, тому брела понуро, опустивши голову до грудей і звісивши брудні руки. 
Світ занепадав від природних катастроф. Глобальне потепління, виверження, цунамі, землетруси. Люди гинули тисячами щодня, а влада готувалася до війни. Остання, як її вже охрестили, прогриміла 89. Ядерні ракети знищили більшу частину населення, довершили почате епідемії та занепад світового океану. Вилиті в великих кількостях хімікати знищили фауну та флору і зробили воду непридатною до вживання. Кислотні дощі вбили соковиті ліси, залишивши розїдені, грубі, безтінисті стовбури. Втративши домівку вимерли і тварини. Та людина ніколи не здається. Найбільше людей вижило в Західній Австралії, вони ж і заснували Місто. І зараз Леклі прямує туди. Бо усиди, крім міста, панує мародерство та війни банд.
"Вони деруться, як акули." - думала Леклі. Вона ніколи в житті не бачила акул, але мама розповідала дівчині про цих риб. Леклі досі берегла той клаптик паперу, де мама зобразила декількох тварин, розповідаючи Леклі. Колись у них була ціла книга таких малюнків. Мама навчила Леклі читати, мама чудово малювала. Та книга згоріла, але швидко видертий папірчик зікрівав душу і дарував надію. "Вір, - казала мама,- якщо ти не повіриш в себе, в тебе більш ніхто не повітить. Лише сама Леклі, лише ти...". 
Леклі обігнула уламки вертольоту, встрялого в купу цегли, каміння та асфальту. Леклі паличкою обережно відкидала підозрілі уламки. Далі було чистіше, сміття дедалі меншало, майже ніщо не заважало руху. 
Війна і досі нагадує про себе прогризлими ґрунт, але так і не вибухнулими ракетами, розкиданою зброєю, мінами і кістками. Леклі намагалася обходити підозрілі ділянки. "Нічого, - підбадьорювала себе, - скоро пустеля, а Сед казав там не буде снарядів, хто ж бо кидає знаряди в пустелі.Сед! Ох, Сед! Чому тебе немає на найважчому відрізку шляху?"