17. Ранок очима лікарки

Софі

Я не пам'ятаю, як опинилася на ногах.

Щойно я спала — а тепер стою посеред ванної, боса, серце гатить об ребра з такою силою, що я чую власний пульс у вухах. Гуркіт вирвав мене зі сну одним рухом, і моє тіло зреагувало раніше за розум, підняло, кинуло до дверей, увімкнуло той самий крижаний реанімаційний тонус — воно сталося, серце, зупинка, а монітор на тумбі, а дефібрилятора немає, до лікарні двадцять хвилин, я не встигну, я знову не встигну!

І ось я тут. І він теж. Живий, мокрий і абсолютно голий.

Мій мозок, натренований за секунди оцінювати чуже тіло, зраджує мене найганебнішим чином: замість того щоб вимкнутися, він фіксує все з клінічною чіткістю, якій зараз немає жодного виправдання. Широкі плечі, з яких стікає вода, лінія м'язів на животі, стегна. Все…

Я різко піднімаю погляд до його обличчя. Занадто пізно. Він уже бачив, куди я дивилася.

— Софі, — каже він, і в його голосі немає ані краплі зніяковіння. Тільки та сама тінь іронічної усмішки, від якої мені хочеться провалитися крізь мокрий кахель десь в інший вимір. — І тобі дорого ранку.

— Ти впав! — Мій голос виходить хрипким, чужим. Я хапаюся за професію, як за рятувальне коло. — Я почула гуркіт. Я подумала…

— Я знаю, що ти подумала.

Він тягнеться вбік — повільно, без поспіху людини, яку заскочили голою, — і бере рушник зі стійки. Обгортає стегна одним недбалим рухом, і від того, що він зробив це аж тепер, а не в першу секунду, у мене всередині щось спалахує гарячим і злим.

— Це була поличка, — каже він. — На присосках. Вона не тримає шампунь, не те що людину.

Я дивлюся на руїну біля його атлетичних, перевитих тренованими м'язами ніг: зірвана стійка, розкидані пляшечки, штора, що звисає з половини кілець. Найпростіше, найдурніше пояснення у світі. І я, кардіолог, лікар, яка тримає себе в руках навіть коли під долонею зупиняється чуже серце, увірвалася сюди боса, розпатлана, з обличчям білим від жаху, і витріщилася на голого пацієнта, як школярка.

Сором накриває мене  гарячою, від ключиць до чола, хвилею.

— Пробач, — кидаю я й розвертаюся до дверей. — Я думала, що це серце.

— Софі.

Я зупиняюся. Не обертаюся. Дурість — стояти спиною до чоловіка в рушнику й слухати, як за спиною тече вода й падають краплі з його шкіри на кахель.

— Ти злякалася, — каже він тихо. І цього разу в голосі немає гри. — По-справжньому.

— Я лікар. Я реагую на гуркіт.

— Ти реагувала не як лікар.

Я стискаю кулаки. Він завжди робить це — знаходить точну щілину в моїй броні й просовує туди пальці. І найгірше, що він має рацію. Лікар би постукав. Лікар би гукнув крізь двері. Лікар би не влетів сюди так, ніби разом з його серцем зупинялося й моє власне.

Я обертаюся. Дарма. Він стоїть надто близько — за ніч я забула, який він насправді високий, — вода стікає по його грудях, по животу, зникає під краєм рушника, і в тісній вологій кімнаті пахне гарячою парою, милом і ним.

— Не роби так, — кажу я.

— Як?

— Не перетворюй мій страх на щось інше.

— А він щось інше? — питає він. Тихо, без тиску. Просто питання, кинуте в пару між нами.

Я мовчу. Бо будь-яка відповідь мене викаже. Ні — це брехня, а він ловить мою брехню швидше, ніж я встигаю її вимовити. Так — це двері, які я не готова відчинити тут, у чужому готелі, у мокрій ванній, з рушником — єдиним, що стоїть між нами й катастрофою куди більшою за його діагноз.

Він робить крок. Я відступаю — рефлекторно, тілом, тим самим кроком назад, який роблю щоразу й щоразу за нього себе ненавиджу. Моя спина впирається в одвірок.

— Ти знову відступаєш, — каже він. Ті самі слова, що в тренажерному залі, ту першу зустріч. Замкнене коло.

— А ти знову підходиш занадто близько.

— І?

Я дивлюся йому в очі. Мокре волосся, крапля води збігає по скроні, по щелепі, зривається з підборіддя. Між нами — долоня простору й ціла угода, підписана в кав'ярні на набережній. Право вето, протокол. Тисяча причин, чому я маю зараз розвернутися й вийти.

Моє серце вибиває сто двадцять. Я знаю цифру, бо вмію рахувати навіть тоді, коли все всередині розсипається.

— Це все… фізична реакція, Берг, — кажу я, і мій голос тремтить рівно настільки, щоб він це почув. 

— Ти сама в це віриш?