16. Ранок

Алекс

Я прокидаюся першим і кілька секунд не рухаюсь.

Її долоня досі в моїй. За ніч ми не зрушили — вона на своєму краю, я на своєму, а між нами простягнена ця дивна ниточка з двох рук, яку жоден із нас не наважився обірвати навіть уві сні. Її волосся розсипалося по подушці, обличчя без звичної маски, без тієї крижаної зібраності, якою вона зустрічає світ. Уві сні вона молодша і беззахисніша. І я лежу, дивлюся на неї й розумію, що якщо вона зараз розплющить очі й побачить, як я на неї дивлюся, — усе, чого ми не сказали вночі, доведеться або визнати, або поховати назавжди.

Я не готовий ні до першого, ні до другого.

Тому я обережн звільняю свою руку. Її пальці ворушаться, чіпляються за порожнечу — і затихають. Вона не прокидається. Я встаю з ліжка так тихо, як умію, а я вмію добре: половину життя я вставав удосвіта в спільних спальнях, де скрип пружини будив десяток людей.

У ванній я замикаю за собою двері й спираюся долонями на холодну раковину.

У дзеркалі — я. Той самий, кого знає весь стадіон: тверда щелепа, широкі плечі, тіло, вибудуване як інструмент для однієї-єдиної мети. Тільки очі інші. Я не впізнаю цей погляд. Так дивиться людина, яка вночі тримала когось за руку й вперше за багато років не прораховувала наступний хід.

Ти прибираєш руку першим. Це правило не підводило роками.

А сьогодні я прибрав її, бо злякався. Не її — себе. Того, ким стаю поруч із нею.

Я відкручую воду гарячою до межі, і стаю під струмінь. Вода б'є по плечах, по спині, по грудях — там, де вчора лежала холодна мембрана її фонендоскопа, там, де під ребрами ховається бомба з годинниковим механізмом, яку ніхто, крім неї, не наважується назвати вголос. Я впираюся чолом у кахель і дозволяю воді змити з мене цю ніч.

Не змиває.

Я досі відчуваю її долоню в своїй. Тепло, яке проходило вгору по руці, до плеча, туди, куди я нікого не пускаю. Елла прожила поруч рік і три місяці й не дісталася навіть до цієї лінії. А ця жінка перетнула її за два тижні — не силою, не хитрістю, а тим, що просто поклала руку в мою долоню в темряві, коли думала, що я сплю.

Я не спав. Я відчув кожну секунду її вагання. І коли її пальці нарешті лягли в мої, у мені щось наче змістилось і тепер не хоче ставати назад. 

Я тягнуся за шампунем.

І тут мене веде.

Це не серце — просто нога ковзає на мокрому кахлі, різко, без попередження. Рефлекс кидає руку вбік, шукаючи опору, і пальці хапаються за хромовану стійку, на якій вишикувалися готельні пляшечки. Стійка не тримає. Вона з тих дешевих, на присосках, що чіпляються за плитку тільки для вигляду.

Все валиться разом.

Стійка з гуркотом зривається зі стіни, пляшечки розлітаються по піддону, штора зривається з половини кілець із довгим тріскучим звуком, і я гримаюся плечем об скляну перегородку так, що вона гуде на весь номер. Гуркіт стоїть такий, ніби у ванній когось щойно застрелили без глушника.

— Чорт, — виривається в мене.

Я хапаюся за стіну, вирівнююсь. Нічого страшного — мокра підлога, ідіотська стійка, розсипаний шампунь під ногами. Смішно. Найкращий нападник країни, якого не звалили найжорсткіші захисники ліги, ледь не зламав собі шию через готельну поличку на присосках.

Але я не встигаю навіть засміятися.

Бо двері ванної не просто відчиняються — вони врізаються в стіну з такою силою, що я чую, як тріщить ручка.

— АЛЕКС!

Її голос. Не голос лікаря Рейн — рівний, крижаний, вивірений. Це голос жінки, яку висмикнули зі сну гуркотом падіння й однією-єдиною думкою, від якої в неї, певно, зупинилося власне серце: воно сталося. Тут, зараз, без грьобаного монітора під рукою.

Софі влітає у ванну боса, у завеликій футболці, з розпатланим волоссям і білим, як стіна, обличчям. Її очі метаються по кімнаті з тією швидкістю, з якою вона, певно, оцінює пацієнта в реанімації, — шукають те найгірше, до чого вона готувалася всі ці тижні.

І знаходять мене.

Живого. Мокрого. Абсолютно, до останнього дюйма — голого, посеред руїни з поламаної стійки та розкиданих пляшечок, під струменем гарячої води, з рукою, що досі впирається в скляну перегородку.

Ми завмираємо обоє один напроти одного…