15.1 Готель на двох

“Вибачте, ми забронювали для вас один номер на двох” — ошелешує мене адміністратора готелю. Я дивлюсь на неї поглядом, здатним пропекти її беджик, одяг і потім шкіру. До кісток. 

— Це помилка, — кажу я рівно. — Нам потрібні два окремі номери.

Дівчина за стійкою відбиває пальцями коротку тривожну гаму по клавіатурі. На екрані відбивається світло, у її очах — паніка людини, яка вже знає відповідь і боїться її вимовити.

— Готель заповнений, — вона ковтає. — Конференція медиків і виїзний матч в один вікенд. У нас немає жодного вільного номера в місті. Я перевіряла для попереднього гостя.

Медики. Смішно. Десь у цьому готелі сплять мої колеги — люди, які знають мене як лікаря Рейн, зібрану, холодну, недосяжну. А я стою тут із валізою й монітором у сумці й намагаюся не думати про те, що мене щойно поселили в один номер із пацієнтом, чиє серце я тримаю в руках.

— Хто бронював? — питаю я, хоча вже знаю.

— Замовлення від клубу. Оформляв… — вона дивиться в екран, — пан Т. Ковач.

Тео. Ну звісно.

Я обертаюся. Алекс стоїть за три кроки, руки в кишенях пальта, і на його обличчі — жодного здивування. Тільки та сама ледь помітна тінь при кутику рота. Він знав ще з початку рейсу. Ну, або здогадувався, і, головне, його це не бентежить анітрохи.

— Проблема, докторе? — питає він з невинністю, від якої мені хочеться жбурнути в нього монітором.

— Проблема в тому, що твій воротар вважає себе свахою.

— Тео любить оптимізувати бюджет, — Алекс бере з долоні адміністраторки картку-ключ раніше, ніж я встигаю підняти бунт. — Ми впораємось. Дякую.

І йде до ліфта, ніби питання закрите. Я стою ще секунду — рівно стільки, щоб зрозуміти, що альтернатива в мене одна: спати в холі. Але в холі я не побачу монітора, якщо вночі його серце вирішить нагадати про себе.

Це вирішує все. Ну суто медичний інтерес, ага! Я хапаю валізу й іду за ним.

Номер більший, ніж я боялася, і менший, ніж мені треба. Одне ліжко широке, бездоганно застелене, з ідіотською кількістю декоративних подушок — єдине спальне місце на весь простір. Диван біля вікна короткий навіть для людини мого зросту. Я оцінюю це за півсекунди, професійна звичка міряти все відразу.

— Я на дивані, — кажу я, ставлячи валізу біля стіни. — Ти на ліжку. Тобі потрібен нормальний сон, це медична вимога, а не ввічливість.

— Не те щоб я джентльмен, але....

— Я не пацієнтка з ГКМП третього ступеня! 

Він не сперечається. Це вже саме по собі дивно — Алекс Берг, який не використовує можливість перемогти в суперечці. Він скидає пальто, кидає його на спинку крісла й розстібає верхній ґудзик сорочки одним рухом, недбало, як людина, яка звикла роздягатися там, де стоїть, бо в роздягальні немає приватності.

Я відвертаюся до вікна. За склом — чуже місто, дощ розмиває вогні в довгі жовті смуги. Я чую за спиною тихі звуки: шелест тканини, дзенькіт пряжки ременя об підлогу. Кожен звук б'є по нервах точніше за будь-який монітор.

— Можеш не завмирати, — каже він. — Я не роздягаюсь повністю. Поки що.

— Берг.

— Що?

— Замовкни.

Він сміється — низько, коротко. Той сміх, який я вперше почула з-під дверей тренерської й досі не можу викинути з голови.

О десятій я нарешті дозволяю собі провести вечірній огляд. Це рутина, це моя земля, тут я знаю, що робити. Він сідає на край ліжка. Я дістаю фонендоскоп, стаю перед ним.

— Сорочку.

Він розстібає її повільно — не спокушаючи, просто повільно, бо йому байдуже, скільки часу це займе, а мені — ні. Тканина розходиться. Я бачила цю грудну клітку на кушетці в “Пульсі”, під безжальними LED-лампами, де все клінічне й безпечне. Тут, у теплому жовтому світлі готельного бра, вона виглядає інакше, небезпечно інакше...