Наша заборонена гра

12. Рейф

Наступного вечора ми затримуємось на тренуванні надто довго. В результаті вся команда збирається в бар, і Берг вальяжно накриває мої плечі своєю лапою. 

— Моя тінь іде з нами, ніхто не проти? 

Не проти всі, крім мене. Але хіба в мене є вибір. 

Однак всі мої надії побачити Берга поза полем і його звичною маскою розвіюються як дим, бо Алекс йде раніше за всіх, шепнувши мені на вухо: Залишся на кілька хвилин, не пали мене, хочу зникнути непомітно”. 

Після цього він просто встає з-за столу, кидає Тео коротке “побачимось” і виходить у нічну вулицю, не пояснюючи нічого. Тео не ображається. Він навіть не дивиться вслід — отже, звик, значить, так буває щоразу.

Бар підвальний, тісний, теплий. Тео знайшов його “випадково” — хтось знайомий тримає, тому ціни свої й закривають пізно. Темне дерево, три лампи під стелею, запах пива й смаженого. Я сиджу з мінеральною водою в кутку столу й слухаю, як команда поступово розслабляється без свого центру тяжіння.

За годину Тео переходить у стан, коли фільтри опадають. Це не сп'яніння, вони всі пили безалкогольне пиво — він просто розм'якає, говорить легко й без зупинок, перестрибує з теми на тему. Бенні кілька разів каже “Тео, стоп”, але потім Каспер замовляє ще по одному, і Бенні махає рукою. Я тримаю свою воду й мовчу, бо давно навчилася, що мовчання витягує більше, ніж будь-яке запитання.

— Рейфа знаєте? — питає Тео раптом, повертаючись до мене.

— Чула це ім'я, — кажу я обережно, хоча чудово розумію, про кого мова. 

— Рейф Колдер. — Тео ставить склянку на стіл. — Вони з Алексом вчились в академії один рік. Ну, не зовсім один — Рейф прийшов трохи пізніше, але в той самий потік потрапили.

Я киваю, щоб він продовжував. 

— Ви розумієте, що означає потрапити в академію без нічого? — Тео нахиляється ближче. — Я мав батьків, сестру, бабусю, яка дзвонила щосуботи рівно о шостій. А вони обоє — нікого. Інтернат, потім академія. Двоє хлопців без сім'ї, без дому, звісно, вони знайшли один в одного.

Я слухаю й намагаюся не показувати, що мені цікаво.

— Вони були наче один організм, — каже Тео. — Не в сентиментальному сенсі. Просто коли один щось розумів на полі, другий уже знав без слів. Дойл казав, таке буває раз на десять років у ідеальній команді. Двоє, що думають однаково.

Бенні мовчки слухає з іншого боку столу. Каспер дивиться на Тео з тим самим захопленням, з яким дивиться на Алекса — наче зараз йому розкажуть щось важливе про світ дорослих.

— А потім — місце в основному складі, — каже Тео. — Одне на двох.

Він замовкає на секунду. Тепер він уже не веселий.

— Хлопці дуже посварились тоді. Дойл мав вибрати і вибрав Алекса. — Тео крутить порожню склянку. — А Рейф вирішив, що Алекс попросив за себе. Що пішов до Дойла за спиною й зіграв нечесно.

— А він просив? — питаю я тихо.

— Не знаю. — Тео дивиться на стіл. — Алекс ніколи не говорив. Взагалі ніколи, ні разу за стільки років. Рейф поїхав до іншого клубу — і все. Дев'ять років мовчання.

— Вісім, — каже Бенні тихо.

— Вісім, дев'ять, яка різниця.

— Є різниця, — відповідає Бенні рівно.

Вони дивляться один на одного якусь мить, і я розумію, що ця тема всередині команди теж не просто фон. Вона жива і болить не лише Алексові.

— Де Рейф зараз? — питаю я.

— У клубі-фіналісті, то сусідня зона чемпіонату. — Тео допиває й одразу шукає очима, де взяти ще. — Хороший у них сезон, дійдуть до фіналу майже напевно.

Він повертається до мене й дивиться вже серйозніше, ніж говорив хвилину тому.

— Якщо їх команда виграє свою зону — зустрінуться у фіналі. Алекс і Рейф. На одному полі, вперше за вісім чи дев'ять років.

Тепер все стає на свої місця. 

Ось чому він відхилив дзвінок на базі, ось чому дивився на телефон рівно одну секунду, перш ніж натиснути “скинути”. Це був не страх, конкуренція, стара образа, а те, що не вміщується в жодну з цих категорій, щось, що змушує людину з хворим серцем виходити на поле фіналу замість того, щоб лягти на операційний стіл.

Він грає не заради чемпіонства. Він грає заради однієї людини на протилежному боці поля.

— Він говорив про це з вами? — питаю я. — З командою?

— Ні. — Тео хитає головою. — Алекс не говорить, Алекс грає.

Він встає по воду, затримується біля мене на секунду.

— Ви перша людина, якій я це розказав, — каже він. — Не знаю чому.

Я знаю чому. Бо я тут другий тиждень і задаю правильні запитання мовчанням. Тео говіркий, але не дурний. Він розповів рівно те, що хотів, щоб я знала.

Телефон вібрує в кишені. Я дістаю його під столом. Повідомлення від Алекса, надіслане пів години тому, коли він уже давно пішов.

“Тео говорить забагато”.

Я дивлюся на ці три слова й розумію: він знає. Знає, про що тут говорять. Знає, навіщо Тео взагалі розпочав цю розмову. Можливо, він пішов саме тому — щоб дозволити їй статися без нього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше