11. Елла

Моніторити стан Берга на полі виявляється було ще не так і складно. Там принаймні він в своїй стихії, а я можу вдати, що теж. Інша справа — світський пишний захід, де я зі своєю укладкою “хвостик” та коктейльній сукні відчуваю себе чужорідною, як сніг в пустелі. А ще тут є Елла… 

Вона виглядає саме так, як я намалювала б “дівчину Алекса Берга”, якби мене попросили взяти олівець: висока, майже з нього зростом. Темне волосся лежить хвилею на правому плечі. Сукня підібрана до заходу так точно, що це навіть не виглядає як зусилля — рівно стільки, щоб камери взяли хороший кадр, і рівно стільки, щоб здаватися невимушеною. Елла посміхається широко й рівно, і я з медичної звички фіксую наскільки “правильною є її усмішка”. Вона справді тут. Вона не відробляє присутність — їй добре.

Фойє готелю пахне чужими парфумами й живими квітами, які насправді штучні. Мармур під ногами відбиває світло, а я стою біля стійки з водою в кутку, бо це нейтральна позиція, звідки видно все й там, де мене ніхто не чіпає.

Поруч із Еллою Алекс виглядає як картинка на постер. Вони стоять у центрі зали для преси, його рука лежить у неї на попереку, він нахиляється до її вуха й каже щось тихо. Вона сміється, камери клацають. Ідеальна пара, ідеальна мізансцена, досконале підтвердження того, що вчора ввечері ніхто не падав на полі з хворим серцем.

Я помічаю, що дивлюся на них. Гірше — я помічаю, що надто вже розглядаю деталі, які до моніторингу стану його здоров'я не мають абсолютно нічого: кут нахилу його голови, відстань між їхніми тілами, те, що його рука на її талії технічно правильна, але не природня. Це жест для простору, а не для неї. Я знаю різницю, бо бачила, як він стоїть, коли йому справді важливо. 

Він підіймає погляд, знаходить мене в кімнаті через двадцять людей і кілька камер. І повільно, демонстративно притягує Еллу ближче.

“О, — думаю я. — Це нова зброя.”

Я надпиваю ковток води й намагаюся думати про пацієнта з ранкового прийому. Не виходить. Думки сповзають назад до тієї руки на талії і я ненавиджу себе за це з точністю, на яку здатна тільки людина, що звикла ставити собі діагнози.

Елла підходить сама, без Алекса. Вона сідає на високий стілець поруч зі мною — неагресивно й некокетливо, ніби так і мало бути, ніби ми давно домовилися зустрітись тут і поговорити.

— Ви медичний куратор Алекса? — питає вона.

— Так.

— Він вам довіряє?

Питання пряме, без обгортки. Я повертаю голову й дивлюся на неї уважніше. Бачу жінку, яка задає це запитання вже давно — не мені, собі. А тепер вимовляє його вголос, бо поруч нарешті опинився хтось нейтральний, хтось, кому не потрібно брехати.

— Не впевнена, — кажу я.

Елла киває без здивування. Так киває людина, яка почула те, що вже знала.

— Мені теж.

Між нами встановлюється щось дивне. Ми дивимося на одну й ту саму стіну з різних боків, з різних причин, але стіна одна.

— Ви давно разом? — питаю я, хоча це геть не моя справа.

— Рік і три місяці. — Вона крутить порожній келих у тонких пальцях. — Він добрий з людьми, пам'ятає важливі речі. Що ти казала два місяці тому, де в тебе боліло, що тобі важко. — Вона дивиться через зал на Алекса, який тепер розмовляє з журналістом. — Але є лінія і за неї він не пускає.

— Ви пробували?

— Так. — Елла допиває те, чого вже немає. — Кілька разів. Він не відштовхує, а просто починає говорити про матч, або навіть про погоду. що ще гірше.

Я мовчу бо теж бачила цю лінію. Я билася об неї в кабінеті, на полі, у тунелі після його гола. І от переді мною людина, що прожила біля цієї лінії рік і три місяці й так і не перейшла.

Алекс бачить нас поруч, і підходить до нас. Здається, йому це не подобається. Дві жінки, які бачать його лінію, поруч, за однією стійкою.

— Знайомитесь? — каже він до Елли.

— Так, — відповідає вона легко. — Мені цікаво послухати про кардіологію.

Він дивиться на мене і я дивлюся у відповідь без виклику, але і очі не збираюсь опускати першою. Серце моє б'ється швидше, і я знову фіксую це як симптом і знову не дозволяю йому щось означати.

— Сподіваюсь, вечір корисний, Рейн, — каже він.

І повільно бере Еллу за руку. Переплітає пальці так, ніби це найприродніша річ у світі і веде її геть, до камер, до журналістів, до простору, де він — бог і де моє місце — біля стійки з водою. Спрацювало.

Я відчуваю це в ключицях, як тонкий, неприємний укол, який не маю права відчувати. Я — не його дівчина і на цю роль не претендую. Я лікар з монітором і правом вето, і чужа рука в чужих пальцях не повинна нічого зі мною робити.

Але робить. І найгірше — він це знає і зробив це навмисно, дивлячись на мене, переплітаючи ті пальці так, щоб я бачила кожен рух.

***

Я виходжу раніше, ніж заплановано. Нічне повітря після мармурового фойє б'є в обличчя своєю грубою справжністю. Я стою біля входу й чекаю на машину, і в голові крутиться одна фраза.

“Мені теж.”

Елла знає, що за лінію не пускають. Знає це вже більше року, і все одно лишається. Чому людина лишається біля стіни, в яку не можна увійти? Чому тримається за того, хто пам'ятає, де в тебе боліло, але ніколи не покаже, де болить у нього?