10. Перший день

Наступного дня на мене дивляться ще від воріт. О восьмій рівно я проходжу повз табличку “Тільки для персоналу” і одразу відчуваю ці погляди. Бенні навіть не відривається від телефона, поки я не підходжу впритул. А от Тео помічає мене з іншого кінця поля і одразу змінює напрямок — іде відкрито й зацікавлено, як лабрадор, що побачив когось нового біля своєї миски.

Каспер стоїть біля стійки з водою. Дивиться із сумішшю захоплення й недовіри, типовою для двадцятидворічних, які не розуміють, що чужі роблять у їхньому просторі. За мить відводить очі, вдаючи, ніби я його зовсім не цікавлю.

З цими хлопцями мене поки ніхто не знайомив, але я знаю їх в обличчя з резюме професора Гофмана. Так, він зберігав у себе і їх дані, аби порівнювати та краще працювати з Бергом. 

Над дальньою частиною поля висить туман. Пахне мокрою травою, сосною з лісосмуги за парканом і чимось металевим від стійок. Тут холодно так, що з рота іде пара.

Алекс уже на полі. Розминається спиною до воріт. Мене він не бачить — або робить вигляд. Я ще не зрозуміла, що саме. 

— Медичний куратор, — коротко представляє мене Дойл команді. — Деталі конфіденційні, всі питання — до мене.

Він іде, не чекаючи реакції. Команда лишається з цим розбиратися, але Тео вже поруч.

— Тео. Ви кардіолог? У мене питання. Після тренувань серце іноді калатає, це нормально?

— Так, це нормально, — відповідаю я.

— Добре, я так і думав. Але Бенні казав питати лікаря, а ви якраз…

— Тео, — перебиває Бенні, підходячи ближче. — Дай людині спокійно зайти.

Бенні тисне мені руку — коротко й міцно. Його долоня суха й тверда. Дивиться оцінювально, без дитячої приязності Тео.

— Капітан, — відрекомендовується він своїм званням, замість імені. 

— Софі — відповідаю йому в тон. 

— Знаю, — не уточнює, звідки. — Будете на полі чи збоку?

— Збоку. З монітором.

Він киває. Не поспішає відводити погляд — з тих людей, які тиждень придивлятимуться, перш ніж почати довіряти. Я таких поважаю.

Алекс підходить останнім. Я очікувала зухвалості чи хоча б того холоду, з яким він читав мій висновок у кабінеті. Натомість він поводиться підкреслено нейтрально, ніби бачить мене вперше і я для нього — просто ще одна деталь на базі.

— Доброго ранку, — кидає він і одразу повертається до Дойла обговорювати схему.

Я для нього — частина пейзажу. Складний стілець, стійка з водою, я — він ігнорує мене демонстративно.

Але одну річ про нього я вже помітила. Він завжди опиняється там, звідки я в полі зору. Трохи збоку або позаду, але так, щоб бачити мене краєм ока.

Я перевіряю датчик на його пальці. Попри холод, його руки теплі, і… не варто мабуть атк лікарю говорити, але від них іде така дивна енергія сили і влади, що я затримуюсь з датчиком трохи довше, ніж потрібно було. Темні очі Берга запитально ловлять мій погляд, і я швидко відвертаюсь до монітора. 

Берг повертається на поле, а я ставлю монітор на стілець і відкриваю протокол. На екрані біжать цифри: пульс, сатурація, навантаження. Поки що все в нормі.

Перший конфлікт стається за дві години.

Монітор подає сигнал. Я опускаю очі й бачу: він змінив інтервальний блок. Не прибрав, а підняв інтенсивність на двадцять відсотків. Це виходить за межі протоколу, який ми узгодили в кав’ярні два дні тому.

Підводжу голову. Він у центрі поля з Тео, той подає, Алекс приймає й відпрацьовує — на повній швидкості, ігноруючи пищання приладу в моїх руках.

Виходжу на поле. Мокра трава одразу береться темними плямами на кросівках.

— Берг.

Він не зупиняється. Пас, ще один.

— Берг!

Тепер голосніше. Тео завмирає з м'ячем і розгублено переводить погляд із нього на мене. На дальній половині хтось зупиняється.

Алекс обертається. Дивиться так, ніби тільки зараз помітив мою присутність. Занадто спокійно для того, хто щойно порушив угоду.

— Це моє тіло, Рейн.

— Це наша угода, Берг.

Поле затихає. Хлопці рефлекторно спостерігають. Я підходжу ближче. Він стоїть високий, впевнений, звиклий тиснути габаритами й авторитетом. Та тільки зі мною це не працює, я не відступаю. Свідомо не роблю той крок назад, який зробила б зазвичай. Дивлюся прямо йому в очі. Серце калатає швидше, і я фіксую це чисто професійно.

— Плюс двадцять відсотків — це поза протоколом, — кажу я. — Хочеш змінити план — сідаємо й обговорюємо. Не в односторонньому порядку. І не під час тренування.

Він мовчить, розраховуючи, що мені простіше буде поступитися.

— Перерва, — кидає він нарешті. Не мені — Тео.

Тео мовчки відходить, кинувши на мене швидкий зацікавлений погляд. Я повертаюся до стільця. Руки трохи тремтять, тож я кладу їх на коліна.

Він не вибачився і нічого не сказав. Але за хвилину на моніторі видно: інтенсивність знову в нормі. Зробив це сам, мовчки, ніби нічого й не було.