9.1 Угода

Я приходжу о сьомій рівно, а він уже чекає. Кав'ярня на набережній майже порожня. Двоє за стійкою, дівчина за касою гортає стрічку в телефоні. Світло надворі сіре, непривітне — той самий ранковий час, коли місто ще не вирішило, чи варто прокидатися. За вікном ріка тягне темну воду. Ту саму, на яку він дивився вчора з вісімнадцятого поверху — я не знаю цього напевно, але чомусь згадую саме зараз, коли бачу його профіль на тлі скла.

Перед ним стоїть так і неторкнута чашка. Під очима — сліди безсонної ночі, але спина пряма, а погляд зібраний. Так виглядають люди, які звикли працювати на межі виснаження.

Я замовляю собі каву й сідаю навпроти.

— Я слухаю, — кажу коротко.

— Один сезон. — Голос рівний, але говорить він дещо швидше, ніж зазвичай. Конкретно, без вступів. — Повний медичний нагляд. Ти будеш присутня на кожному тренуванні й на кожному матчі. Показники в реальному часі йдуть тільки тобі. Протокол — твій. Жодних офіційних клубних каналів і документів, що можуть вийти за межі кабінету.

— Ні, — відповідаю я.

Він дивиться на мене без здивування. Він розраховував на цю відмову.

— Це не обговорюється, — продовжую я. — У тебе ГКМП третього ступеня. Ризик раптової зупинки серця — від п'ятнадцяти до тридцяти відсотків за сезон. Я не стану відповідальною за твій вихід на поле.

— Я знаю ризики, — перебиває він. Тихо, але дуже виразно. — Я прочитав усе, що написав Гофман, а потім вивчив це ще раз сам. Я розумію цей діагноз краще за більшість лікарів, які бачать його раз на п'ять років у практиці.

— Тоді ти маєш розуміти, що я не можу!

— Тоді я знайду того, хто підпише, що я здоровий.

Він промовляє це без найменшого тиску чи погрози. Просто викладає як факт. І від цього стає лише гірше, бо з фактом, у якому немає емоцій, неможливо сперечатися.

Я стискаю чашку обома руками й мовчу. Він правий. Без порівняльного аналізу та знімків Гофмана будь-який клубний лікар поставить перевтому зі стресом і з чистою совістю відпустить його на поле. Таких фахівців більше, ніж мені б хотілося, і він це знає. Він не грає на публіку, а просто перераховує варіанти, які вже прорахував, поки я вагалася з відповіддю.

І тоді він гратиме без будь-якого контролю. Без когось, хто дивитиметься на монітор у момент, коли серце дасть збій.

Я згадую Дена. Про те, що тоді в мене не було на руках цих даних. Тепер вони є. І якщо я зараз встану й піду, я просто закрию папку й повернуся додому — до фотографії на холодильнику, де він усміхається за три місяці до тих останніх змагань.

— Мої умови, — кажу я нарешті.

Він негайно підводиться й увесь зосереджується.

— Повний доступ до всіх показників у реальному часі. Беззаперечне право вето на навантаження. Я кажу “стоп” — ти зупиняєшся. Негайно. — Я дивлюся йому просто в очі. — Якщо показники переходять критичну позначку, я припиняю тренування чи гру. Незалежно від хвилини матчу, рахунку чи твого бажання. Без обговорень.

— Прийнятно, — відповідає він.

Надто швидко він погоджується. 

— Жодних самовільних змін у навантаженнях.

— Прийнятно.

— Додаткові обстеження за моїм графіком. Не за твоєю вказівкою.

— Прийнятно.

Я дістаю з сумки два друковані аркуші. Я склала їх ще о шостій ранку, поки кава вистигала на кухонному столі. Я ненавиджу себе за те, що ще з вечора передбачила цей результат і заздалегідь прописала формулювання.