8. Знання

Алекс

Я бачив, як вона стояла під дверима.

Спеціально я не стежив, просто зовнішнє вікно тренерської має дзеркальне напилення — я помітив це ще в перший тиждень у клубі. У ньому завжди ловлю відображення коридору ще до того, як хтось переступить поріг. Корисна звичка для того, хто звик тримати контроль. Сьогодні в склі з'явилася вона: темна куртка, папка, притиснута до грудей, і рука, занесена над мідною ручкою.

Тео щось палко доводив про схему другого тайму. Я кивав у потрібних моментах, відповідав, коли чекали на мій коментар, сперечався, сміявся. Я давним-давно навчився думати двома паралельними потоками. Це вміння з'явилося ще в академії — коли треба було слухати вказівки тренера й одночасно прораховувати, де зараз Рейф, куди він рипнеться через секунду і як я перекрию йому траєкторію.

Один потік моєї уваги був зайнятий командою. Інший — фіксував, як її рука завмерла в повітрі.

Вона простояла довго. Три хвилини, може, чотири. Я бачив, як вона ледь трохи схилила голову, вслухаючись у голоси. Потім поволі опустила руку, застигла на місці й розвернулася. Її кроки пролунали в бетонному коридорі надто гучно. Каспер навіть осмикнувся на півслові й підняв голову, але я миттєво перехопив ініціативу, вступивши в суперечку з Дойлом, щоб ніхто з хлопців не обернувся до скла.

Чому вона не зайшла?

Це питання досі не давало мені спокою. Я приніс його сюди, на вісімнадцятий поверх, у порожню квартиру, де немає жодної деталі, яка б розповіла про мене більше, ніж офіційні контракти та спортивні нагороди.

Я сидів на підлозі, спираючись спиною до панорамного вікна. Не знаю, чому саме на підлозі. За два кроки стояв зручний диван, були стільці — усе, що має бути в помешканні людини з моїм гонораром. Але іноді мені потрібен був низький, твердий простір. Ставало легше, коли я почувався так, ніби знову був хлопчиском з академічного інтернатного корпусу, де навіть ліжка мали інвентарні номери.

За склом розгорталася темна, розлита річка з відблисками вечірнього міста. Я дивився на ці вогні й стискав у руках папку.

Це була моя власна копія записів Гофмана. Вона опинилася в мене ще три місяці тому, після нашої першої та останньої відвертої розмови. Я перечитував її разів сім. Знав кожен графік і кожну примітку. Але тримати папір у руках було простіше — він мав відчутну вагу, якої бракувало пам'яті.

Я прогортав до третьої сторінки. До місця, де Марек писав не для медичного архіву:

“Є одна людина, яка розуміє ціну цього діагнозу не з підручників. Якщо зі мною щось трапиться — вона знайде шлях допомогти тобі”.

Імені він не вказав, але опису виконав достатньо. Лікарка, яка не пробачає собі того, чого не здатна була передбачити. Вона втратила близьку людину через серце, яке мовчало до останнього удару. Тоді, у серпні, я прочитав це й лише байдуже подумав: “Цікаво, хто вона”.

Тепер я знав її ім'я. І мене мучило зовсім інше — чому вона простояла під дверима чотири хвилини й просто пішла?

Може, відповідь ховається в минулому?

У серпні було ще спекотно. Марек Гофман сидів навпроти мене у своєму тісному кабінеті й говорив спокійно, без удаваного жалю. Я цінував це. Від медиків я завжди чекав одного з двох: або перестраховки в кожному слові, або сопливого оптимізму. Гофман розмовляв зі мною як з рівним. Ось діагностика, ось її значення, ось ваші варіанти.

— Гіпертрофічна кардіоміопатія, — вимовив він тоді. — Ви живете в граничних навантаженнях. Це поєднання не просто серйозне.

— Наскільки?

Він виклав на стіл роздруківку Ехо-КГ. Я дивився на цифри й не вірив власним очам.

Я бачив людей, яким оголошували вироки. Вони завжди запитували: “Скільки мені залишилося?” Я був переконаний, що в такій ситуації спитаю те саме. Але я сидів із цими аркушами в руках і відчував у голові інше, моторошне питання, яке лякало мене більше за будь-який діагноз:

Якщо не у футболі — то хто я поза ним?

Я шукав відповідь усередині себе, де мала б існувати хоч якась основа. І не знаходив нічого, крім глухої порожнечі. Жодного болю, страху — лише пустка. Так буває, коли відчиняєш двері до кімнати, яка повинна бути вщент заповнена речами, а там — лише голі стіни.

Я не підписав тоді жодного паперу. Подякував професору, потиснув йому руку й пішов. За місяць його не стало. А потім я вийшов на вирішальний матч, забив, упав на газон... і коли розплющив очі, над сонячним сплетінням з’явилися її обличчя та тремтячі пальці.

Я не здивувався, що хтось з'явився. Гофман попереджав про це в нотатках. Я здивувався лише тому, що це виявилася саме вона.

Я поклав папку на паркет і взяв телефон. Не знав, що саме хочу їй сказати. Це було нетипово — я завжди заздалегідь розраховував власні слова, як комбінації на тренуванні. Але зараз я тримав гаджет у руці й не мав жодної готової фрази, бо питання, яке пекло всередині, не піддавалося формулюванням.

Чому ти не зайшла, Софі?

Я не міг запитати це прямо. Це означало б зізнатися, що я стежив за нею. Що я дивився в дзеркальне скло, поки вона вагалася біля ручки. Що я взагалі звертаю на неї увагу.