4. Зустріч, якої він не хотів

Я проходила крізь рецепцію тренувальної бази з виглядом людини, яка має абсолютне право тут перебувати. Професор Гофман учив мене цього на першому тижні інтернатури: “Ти кардіолог. Ти знаєш те, чого вони не знають. Поводься відповідно — без зарозумілості, але з тихою, залізною впевненістю”. Сорок відсотків успіху вирішуються в перші три секунди. Решта — у тому, як ти тримаєш плечі, поки чекаєш дозволу, якого навіть не збираєшся питати.

Молода адміністраторка з охайним хвостиком підняла очі від екрана з обличчям людини, яка щодня відсіває натовпи цікавих:

— Вам до кого?

— До Берга. Вiн чекає на мене, — відрізала я.

Технічно це була не брехня, він же вчора дзвонив мені. Але Алекс Берг зчитував людей із першого погляду, і якби я дозволила собі бодай мить вагання, він з’їв би мене живцем у перші дві хвилини розмови. Дівчина швидко набрала внутрішній номер, щось тихо перепитала. Я чекала, вдивляючись у стіну з кубками так, ніби вона викликала в мене лише нудьгу.

— Проходьте. Другий коридор, тренажерний зал.

Коридор пахнув хлоркою та розігрітим металом. За стіною глухо гуділо залізо. Він стояв посередині залу з важкою гантеллю у правій руці й дивився на своє відображення в дзеркалі. На ньому були лише спортивні штани та темна футболка, що обтягувала рельєфну спину. Жодної ознаки того, що вчора ввечері його виносили з поля на ношах. Рухи точні, вивірені, м’язи під повним контролем. Усе в цьому залі — і він сам — було розставлено так, щоб я побачила головне: механізм працює ідеально.

Він помітив мене в дзеркалі раніше, ніж я ступила на гумове покриття. Безтурботно, майже беззвучно поклав гантель на стійку й повільно обернувся.

— Ти так і не сказала вчора, чи прийдеш, — промуркотів його низький голос.

— Важливі не слова, а вчинки.

Щось оцінювальне, хиже промайнуло в його очах. Він кивнув на лаву, пропонуючи сісти, але я залишилася стояти. Стояти означало мати можливість піти в будь-яку секунду, а Берг і не наполягав. Він брав рушник, неквапливо витер мокрі шию та долоні й сів сам, спираючись ліктями про коліна.

— Лікар клубу підпише будь-який папір, який йому дадуть, — мовив він.

— Лікар клубу не бачив знімків професора Гофмана.

— Гофман мертвий.

— А його знімки і твоя патологія — ні.

Він довго й мовчки вдивлявся в моє обличчя. Я не відводила погляду. У глибині його очей спалахнуло щось, що оцінювало мене не як прикру перешкоду, а як рівного супротивника — і це бентежило мене значно більше, ніж відверта ворожість.

— Чого ти хочеш, лікарко Софі? — спитав він прямо.

— Щоб ти пройшов офіційне обстеження в незалежній клініці й підписав відмову від участі в сезоні.

— Ні.

— Тоді я піду до керівництва ліги з тими матеріалами, які маю.

— У тебе немає нічого. Угоду про нерозголошення підписано.

— Угоду про нерозголошення даних лікарні, до якої мене викликали як консультанта, — я говорила тихим, але металевим тоном. — Знімки Гофмана — це інший правовий контекст. Марек передав їх мені особисто, як спадкоємиці його медичного архіву. Це різниця, на якій зламають зуби ваші найкращі адвокати. Але я прийшла сюди не погрожувати. Я прийшла зупинити твоє самогубство.

Він повільно підвівся.

Алекс зробив кілька кроків і зупинився рівно на тій відстані, де нормальна людина або відступає, або виставляє руки в захисному жесті. Він навмисно загарбував мій особистий простір, звикнувши домінувати над усім навколо. Від його тіла розходилося сухе, палюче тепло після тренування. Я відчувала ритм його дихання — людини, яка вчора відключалася на газоні, а сьогодні дихала глибше й рівніше за мене.

Моє тіло зрадило мене раніше за розум: я зробила рефлекторний крок назад.

Я зненавиділа себе за цей рух тієї ж секунди. Шкіра на шиї миттєво спалахнула гарячою хвилею. Пульс на сосонній артерії вдарив із силою молота — реакція на загрозу, чисто фізіологічний викид адреналіну. Але Берг це помітив. Його погляд опустився до моєї шиї, і в темних зіницях спалахнув пекучий, зухвалий вогник.

— Ти відступаєш, — тихо, з невиправданою ніжністю прошепотів він.

— А ти підходиш занадто близько. Це дешева тактика психологічного тиску. Вона не працює на більшості.

— Але на тобі ж спрацювала.

— На моєму тілі, Берг. Не на моєму розумі.

Пауза натягнулася, як струна, що ось-ось трісне. Він дивився на мене так, ніби я була найнебезпечнішою і найпривабливішою загадкою у його житті. Потім сам зробив крок назад, повертаючи мені вкрадене повітря. Це була не поступка, а скоріше такий собі черговий прорахований хід.

Я дістала з кейса дублікат папки Гофмана й поклала її на лаву між нами.

Берг подивився на темний пластик. Він навіть не торкнувся її пальцями — він уже знав графіки, схеми, і кожну цифру у виносному тракті свого лівого шлуночка. Його погляд ковзнув по папці з тихим, важким визнанням. Так дивляться на давній борг, який сподівалися ніколи не сплачувати.

— Я знаю, що там, — сказав він.