Глава 23

Ліна

Зараз вечір неділі. Я вже одягнута і чекаю, коли приїде Діма. Макіяж робила сама, але вийшло так, наче в салоні. Золотисті тіні з градієнтом в чорний, виглядають не звично, але не надто кидається в очі. Помада ніжно рожева, майже бежева. Сережки довгі, золотисті. Волосся накрутила в кучері. Ні, не через те, що він попросив, я сама захотіла так зробити і подивитися на його реакцію. 

Виглядаю я ідеально, але в середині бушує ураган. Я в передчутті від зустрічі з ним і сварю себе за це. Цікаво, що він одягне. Костюм? Якщо так, то це капець. Мені дуже подобається хлопці в костюмі, особливо з чорною рубашкою. Від них віє харизмою та могутністю. Незнаю, як це пояснити. Але якщо він одягнеться так, то не знаю, як буду тримати себе в руках. 

В двері стукають. Це він. Беру сумочку, у яку влізли лише телефон та помада. Але для цього вона і предназначена, не дарма називається вечірньою. Відчиняю двері і застигаю. 

Переді мною стоїть Діма. В чорних штанах та такого ж кольору рубашкою, розстібнутою на кілька верхніх гудзиків. Руки в карманах, погляд серйозний та зосереджений. Оглядає мене з ніг до голови і напевно залишається задоволений побаченим. 

-Гарно виглядаєш. 

-Дякую, ти теж. Йдемо? 

-Так, лише останній штрих. 

Каже і дістає щось з кармана. Підходить і стає позаду. Вдихаю його аромат, по тілу проходять мурашки від його подиху в шию.

До шкіри торкається холодний метал. Торкаюся кулона і відчуваю рельєф знайомих крил. Це ті самі крила, які він подарував мені, і які я колись швирнула в його обличчя. Він весь цей час зберігав їх? 

-Я хочу, щоб ти сьогодні була в ній. 

-Чому крила? 

-Я тобі вже колись казав, чому. 

-Я хочу почути правду. 

-Ти її вже чула. Нам час. 

Каже це і йде, а я за ним. Він відчиняє двері автомобіля, я сідаю на переднє сидіння та відвертаюся до вікна. Ми рушаємо. Знайома ситуація, але автомобіль інший і ми інші. 

Через п'ятнадцять хвилин ми вже були на місці. Один з найелітніших ресторанів міста. На вході безліч автомобілів та людей. Всі чекають на Діму. Він виходить та подає мені руку. Я приймаю її і по тілу знову проходить табун мурашок. 

Всі зацікавлено дивляться на нас. Жінки з заздрістю, а чоловіки з захопленням. Звісно, ніхто ніколи не бачив його з парою, а тут він зі мною. Такого холостяка втратили. Як шкода. 

Ми проходимо в середину і починається торжествена та офіційна частина. Зараз буде нудно. Діма каже промову, але при цьому дивиться лише на мене. Мені стало не по собі від цього погляду. Я вже забула, як це, тонути в синіх очах. 

-....я приклав багато сил, щоб створити цю компанію. Але в мене була мотивація і ціль, до якої я вперто йшов. І в цьому мені допомогла моя кохана. Вона наче місяць, навіть в найтемнішій темряві була моїм світлом і придавала сил йти далі та підказувала вихід з складних ситуацій. Я дуже вдячний їй за це. Якби не вона, то я зараз не стояв би тут. Прошу..підіймися сюди. 

Всі в залі аплодують, а я шокованою стою і вдумуюся в зміст його слів. Він натякає на місяць, який я йому подарувала? Але до чого тут любов до мене і мотивація відкрити бізнес? Знову бреше? Ну звісно, по іншому і бути не може. 

Від такої промови всі розчулилися. Але мені не дають закінчити думки, бо випихають на "сцену". Я підходжу до Діми і він обіймає мене за талію. Я натягую посмішку та обіймаю його у відповідь. Дивлюся на нього, він хотів ще щось сказати, але зрозумів, що я сердита. Якби я могла спопеляти поглядом, то від нього вже нічого не лишилося б. 

Але я дала слово і дитримаюсь його. Відбуду цей вечір, але розмови не уникнути. Я вимагатиму пояснення за кожне його слово та дію. Ще кілька хвилин мук і увага переключилася на інших. 

Діма кудись відійшов, але засумувати мені не дали. Підійшла дівчина. На вигляд наче лялька, її наряд напевне коштує, як моя зарплата, якщо не більше. 

-Не знала, що в Діми є дівчина. 

Починає оглядати мене. Оце наглісь, ні добрий день, ні до побачення. Але мовчати я не збираюся. 

-Тепер будете знати. 

-Він нічого не розповідав, мабуть ви не довго разом. Чергова інтрижка. 

Останнє сказала пошепки, але я почула. 

-Очевидно ти з ним не настільки близька, щоб він тобі розповідав про своє життя. 

Вона поморщилася. Я попала прямо в точку. Напевне бігає за ним і не отримує взаємності. Але дивлячись на неї, можна зрозуміти, чому. 

Блондинка з накачаними губами і нарощеними віями та волоссям. Не здивуюся, якщо ще якась частина тіла буде накаченою, або накладною. Діма таких не любить. Особливо, якщо вона ще й тупа. Таких він на дух не переносить. Тоді що вона тут робить? 

-Знаєш, ти йому не підходиш. Ви дуже різні. 

-Не тобі це вирішувати. А заздрість це погана риса. А ще гірша - заглядати на чужих хлопців. Так можна і без волосся лишитися. 

-Це погроза? 

-Лише попередження і можливий розвиток подій. 

Кажу, солодко посміхаючись. Її очі забігали. Вона хотіла відповісти, але мабуть спрацював інстинкт самозбереження. Тому мовчки глянула на мене з-під лоба і розвернуіювшись пішла. Теж мені. Барбі крашана. 

Я взяла бокал з шампанським та зробила кілька ковтків. Треба розслабитися. Але знову ж таки мені цьго зробити не дають. Чую голос позаду. 

-Чітко ти її. Ревнуєш мене? 

-Ще чого. Можеш вручити мені Оскар. 

Повертаюся і зустрічаюся з синіми очима, які пропалюють шкіру. 

-А якщо серйозно, побилася б заради мене? 

-Ти за кого мене маєш? Я не твій охоронець, щоб скручувати кожного, хто криво гляне на тебе. 

-Шкода, я б подивився на це. 

-Який ти нестерпний. 

Взяла бокал та вийшла на вулицю. Мені потрібне свіже повітря. Цей шум починає давити. Я вже шкодую, що погодилася на це. 

Хотіла побути на одинці, на вулиці вже прохолодно, а верхнього одягу я не взяла. Від вітру стало холодно і я охопила себе руками. Як тут на мої плечі лягає чийсь жакет. Я думала, що це Діма, тому продовжила стояти, але почула незнайомий голос.