Наша "вічність"

Глава 20

Теперішній час... 

Ліна 

Нарешті вихідні і ні в універ, ні на навчання не потрібно. Але замість того, щоб довше поніжитися в ліжку, я збираюся, щоб поїхати додому. Давно не бачила батьків, вже скучила за ними. 

-Лінаа, ти можеш тихіше збиратися. Мені то сьогодні нікуди не треба і я хочу поспати. 

Схоже Катя прокинулася. 

-Вибач, я поспішаю. Зараз я швидко зберуся і будеш далі спати. 

-Пізно. Я вже не засну. 

Вона повертається в мою сторону. І в наступну секунду в мене летить подушка. 

-Ей! 

-Це тобі за те, що розбудила мене! 

-Якби я не запізнювалася на автобус, я б виграла. 

Кидаю подушку назад в неї. 

-Це ми ще побачимо. 

-Ми продовжимо цю розмову. 

Кажу і ми починаємо сміятися. Що б ми не говорили одна одній я її люблю, як і вона мене. І я дуже вдячна, що в мене є така подруга. Навіть незнаю, що б я без неї робила. 

Але часи тікають і треба збиратися. 

На вулиці холодно, тому вирішила одягнутися тепліше. Обрала чорні джинси та сірий світшот. Куртка теж чорна, тому сапожки взяла такого ж кольору. Вони в мене не дуже високі з шнурками, тому ідеально вписуються в мій образ. 

Макіяж не робила, лише підвела вії. Час і так піджимає. Але і без макіяжу я почуваю себе впевнено. Сережки сріблясті з замочками та колечком на другій. Хто не знав, у мене на одному усі один прокол, а на іншому два, тож сережки три. 

-Чудово виглядаєш, як і завжди. 

-Дякую, все я побігла. Не сумуй без мене! 

-Не буду! 

Показує язика. Я лише посміхнулася. Схватила сумочку, в якій були найнеобхідніші речі, та пішла на зупинку. 

Я встигла. Сівши в автобус дістаю навушники на спрямовую погляд у вікно. Дорога буде довгою, тож в мене є вдосталь часу, щоб розібратися з своїми думками та привести їх в порядок. 

За останній час моє життя перевернулося з ніг на голову, і виною цьому одна людина, яка вже вдруге несподівано зявляється і міняє його. І після першого разу наслідки були не дуже... 

Нарешті я стою на порозі рідного дому і заходжу всередину. Мене зустрічає Смурф щасливим гавкотом. 

-Привіт, мій хороший. 

Смурф - це собака, яку я подарувала батькам. Так, як я поїхала на навчання, то подарувала їм Смурфа, щоб їм не було сумно. 

Це пекінес, порода делікатна, тому він живе в будинку. Він невеличкий, чорного кольору і карими очима. Дуже енергійний і непосидючий, з ним не засумуєш. 

Навіть зараз він лізе на руки, щоб я погладила та погралася з ним. Він у нас уже майже рік. Я принесла його цуценям, тож він ще малий. 

-Привіт, доню. 

Виходить мама і заключає мене в обійми. 

-Привіт, мамуля. 

-Як доїхала? 

-Добре. Тато вдома? 

-На роботі. 

-Але ж сьогодні вихідний. 

-Ти ж знаєш, яка в нього робота. Подзвонять і він їде. Це вже не перший раз і явно не останній. Але нічого не поробиш, йому за це гарно платять. 

Тато в мене головний завсклад на будівництві. Саме звідти в мене любов до архітектури. В дитинстві він часто брав мене до себе на роботу. Тоді він ще не був головний, лише недавно його підвищили і він частіше став пропадати. 

Звісно зарплата більша, але при першому дзвінку він відразу їде, навіть у свій вихідний, та й відповідальність більша. Але тато у мене з головою, він намагається обезпечити сімю, щоб ми з мамою ні в чому собі не відмовляли. 

-Він знає що я приїхала? 

-Ні, ввечері зробимо сюрприз. 

-Давай приготуємо вечерю і спечемо торт? 

-Обов'язково, але у нас немає продуктів на торт. 

-Я сходжу за продуктами. Прогуляюся по рідному місту. 

-Добре, але спочатку відпочину з дороги. Ще встигнемо до вечора. 

Мама права, тому я підіймаюся в свою кімнату. Вона на другому поверсі. Невеличка, але мені вистачало. Тут односпальне ліжко, невеличкий стелаж, шафа та робочий стіл. 

Але так, як я людина творча, в свій час я тут понавішувала на стіну купа малюнків та плакатів. Кілька мяких іграшок, красиві декоративні подушки, книги та інші дрібниці на стелажі робили кімнату максимально затишною. 

Нічого не змінилося. З'являється ностальгія по тих роках. Так хачеться повернутися назад, в школу чи садочок. Тоді життя було таке безтурботне, але я завжди хотіла стати дорослішою. А зараз хочу бути маленькою. 

Погляд падає на величезного білого ведмедя в кутку кімнати. Згадую той день, коли привезла його сюди. Тоді батьки вперше познайомилися з Дімою... 

Три роки тому... 

Я сиджу в кімнаті гуртожитках і збираю речі. В мене їх не багато, тому беру всі. У нас зимові канікули, і я їду до батьків. 

В мене звісно були трохи інші плани на ці канікули, та й на зимові свята в цілому, але так склалися обставини, що їх я проведу вдома. 

Цей Новий рік я хотіла провести з Дімою, але йому терміново потрібно в командировку закордон. Він намагався відмовитися, але його батько сказав, що його присутність обов'язкова і не залишив йому вибору. 

Тому я складаю речі і Діма відвезе мене додому. Я запевняла його, що доберуся сама, але він настояв на своєму і сказав, що хоче познайомитися з моїми батьками. 

Я трохи хвилююся, як вони на це відреагують, адже я нічого їм не казала. Ні про те, що він приїде, ні про те, що в мене є хлопець. Звісно мама здогадувалася, що в мене хтось з'явився, бо я весь час ходила щаслива, але нічого не розпитувала. Вона знає, що я сама все розповім, коли прийде час 

В двері стукають. Відчиняю, це Діма. 

-Привіт, малеча. 

-Привіт. 

Зариваюся в його обійми. 

-Готова? 

-Так. 

-Це тобі. 

Тільки зараз помічаю в його руках букет піон. Блакитних. 

-Дякую. 

Вдихаю їх аромат. 

Він оглядає кімнату. 

-Ти залишаєш Тедді? 

-Так, він дуже великий, щоб вести його з собою. 

-Я хочу, щоб ти взяла його, ми положимо його на заднє сидіння. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше