Глава 14

Діма

Влад запросив на вечірку і я погодився. Майже весь той час, який я був в Італії, погрузившись в роботу, я не відвідував подібних місць. Лише з початку я намагався забутися, заливаючись алкоголем. Добре, що потім приїхали хлопці і я трохи взявся за голову. 

Не знаю, що було б, якби не вони. Мені було боляче, знаючи як я поступив з нею, і ще гірше, дізнавшись, як вона зі мною. Але я не міг без неї. 

Мені хотілося вити і дертися на стіну від почуттів. Я ще ніколи нікого так не любив, і мабуть не варто було починати. Ніколи не думав, що я стану одним із тих сопливих романтиків, які влаштовують сюрпризи для своєї дівчини, але як же я помилявся...

Я готовий був зірочку з неба дістати, аби тільки побачити її посмішку. А потім не тещо зірку, я готовий був душу продати, тільки щоб побачити її. Просто подивитися в очі. Зрозуміти, як вона могла так поступити. 

Я думав, що вона інша...особлива, але мабуть помилився. 

Навіть зараз, ми сидимо і граємо в "я ніколи не.. " і я дивлюся не на ту Алю, яку я знав раніше. Перед мною сидить інша Аля. Холодна і байдужа. 

Вона не соромиться одягати коротку відкриту сукню. Хоча раніше вона такого собі не дозволила б. Та що говорити за одяг, вона не любила клуби, не вживала алкоголь і не курила. Що з тобою сталося? Невже через мене ти стала такою? 

Питання про шкоду собі і ти підіймаєш стакан. Я дивлюся в твої очі і не можу побачити в них відповідь на питання. Ні, я не вірю в це. 

Як би ти не змінилася, ти б не вчинила так з собою. Можливо у важкий момент були думки, але до дій це не могло дійти. Як би там не було, в тебе є батьки, які люблять тебе і хоча би заради них ти повинна жити. 

Відганяю ці думки. Мене більше не повинно хвилювати твоє життя. Але чому я хочу зірватися з місця і вивести тебе звідси, щоб ніхто навіть не дивився на твоє спокусливе тіло? Чому від думки, що на когось ти будеш дивитися так, як колись на мене, всередині бушує ураган? 

Настає моя черга. 

-Я ніколи не брехав про почуття.

Це правда. Просто так слова на вітер я не кидаю. Якщо я кажу, що люблю, то це назавжди. Для мене це великий крок, але якщо я так сказав, то ця людина - найдорожче, що в мене є і я зроблю все, заради неї. Навіть, якщо мені доведеться відпустити її. 

Дивляся на тебе. Чекаю, коли вип'єш. Ну, давай, ти не можеш приховувати це вічно. Ти не рухаєшся. 

-Я думав, ми чесно граємо. 

Кажу, не витримуючи.

-На що ти натякаєш? 

Підриваєшся з місця. Здається, це зачепило тебе. Вибігаєш, Влад за тобою, твоя подружка слідом. А я сиджу і не можу зрозуміти, чому ти так зреагувала. 

Та й у Влада дивна реакція. Якщо ви з ним такі близькі друзі, як про вас говорять, то чому ти не розповіла йому про нас? Не можу тебе зрозуміти. Втомився від цієї брехні. Вирішую поїхати додому, завтра я повинен їхати на фірму. 

Піднімаюся ліфтом на свій поверх і заходжу в квартиру. Не вмикаючи світла лягаю на диван. Вже два тижні, як я приїхав, а валізи так і не розібрав. Потрібно це зробити найближчим часом та привести квартиру в порядок. 

Тут все так, як і три роки тому. Пішовши, я зібрав основні речі, залишивши решту. Хоча мого тут не так багато було. 

Дизайн у мінімалістичному стилі. Я сам його розробляв, тому кожна деталь підлаштована під мене. Раніше мені цього вистачало, але коли ти прийшла сюди, квартира наповнилася теплом та затишком. Кожна дрібничка на полиці, фоторамка, гірлянда, подушки, магніти на холодильнику...ти забрала все, так само як і принесла. Нічого не залишила. Ти пішла і тут стало так пусто...

Але я не дозволив батьку продати квартиру. Занадто багато хорошого було тут, щоб про все так просто забути. Весь цей час вона пустувала. Хоча з моїм поверненням мало що змінилося. 

Потрібно ще приготувати вечерю, або хоча би замовити, тому вмикаю світло, але в кімнаті досі темрява. Напевно лампочка перегоріла. Звісно, кілька років нею не користувалися. 

Йду в кладову. Там знаходиться різна техніка по дому, інструменти та інші побутові дрібниці. Здається там повинна бути запасна лампочка. 

Можливо ви здивуєтеся, що в такого, як я є такі речі, але без цього ніяк, це життя. Не завжди хтось буде робити все за вас. 

Відкриваю шухляду, в пошуках лампочки, але завмираю, роздивляючись її вміст. В ніс вдаряє аромат шоколаду...

Три роки тому.. 

Після того, як ми посварилися, повернувшись в квартиру я зрозумів, що вона зібрала речі та пішла. Мені хотілося крушити все, що попадеться під руку. 

А що я від неї очікував? Вона правильно поступила. Від такого, як я давно треба було втікати. Але від цього не легше. 

Чому? Чому я завдаю біль всім, хто поруч? Чому я не маю права бути щасливим? Кожного разу, коли я думаю, що знайшов своє щастя, в мене його відбирають. 

Натикаюся поглядом на зеркало. А точніше, на фото на ньому. Вона любила позапихати фотографії під зеркало. Казала, що коли хтось кудись піде, ми завжди зможемо бути поруч і так будемо менше сумувати. На них ми такі щасливі. 

На одному ми їмо солодку вату в парку атракціонів. На іншому кружляємо під лапатим снігом. Там ми зустрічаємо світанок. На наступному сидимо під зоряним небом. 

Я ривком зриваю їх, ледь не порвавши. Вони пахнуть шоколадом. Тут все пахне нею. Я зараз збожеволію від цього запаху. Від розуміння, що більше ніколи не вдихну його. Не подивлюся в сірі очі. Не побачу щасливу посмішку. Не зможу торкнутися, обійняти, пригорнути...

Аааааааааа. Мить і кулак летить в зеркало. Воно розбивається на уламки та краплини крові стікають по них. Точно, як моє серце. Удар.. Ще один... І ще. Тепер кров починає капати з рук, але я не звертаю уваги. Я сідаю на підлогу. Як же боляче... Я розумію, що повинен був так зробити, але цим поступком я назавжди втратив її... 

Теперішній час... 

Тоді я зібрав ці фото, інші речі, які пов'язані з нею і заховав їх сюди.Це все, що в мене лишилося. І якщо, це я можу викинути, то з спогадами так не вийде. Вони знову і знову нагадують мені про неї. Куди я не піду, що не зроблю, всюди бачу її.