Глава 12

Ліна

Пари закінчилися і я вийшла на вулицю. Погода просто жахлива. Дощ ллє, наче з відра, та ще й вітер холодний. Не люблю осінь, надворі холодно і сиро. 

Дивлюся на себе і розумію, що одяглася невідповідно. На мені джинси, білий в'язаний светер, чоботи і пальто, яке промокне, як тільки я вийду з-під накриття. Зонтика звісно ж нема. Та ще й волосся розпущене. Чудово. 

До гуртожитка не дуже довго йти, але за цей час можна промокнути до нитки. Ну чому я не дивлюся погоду? Сварюся на себе, продовжуючи топтатися на місці, в надії, що дощ хоч трохи вщухне. 

-Підвести? 

Запитує Діма, ставши поруч. Ну звісно, куди ж без нього. Чому ми весь час перетинаємося? Але вибору немає. Важко видихаю і погоджуюсь. 

-Добре, але без рук. 

-Як вже вийде. 

Нестерпний. Йде до машини та під'їжджає ближче до входу, щоб я менше змокла. Який джентльмен. Я сідаю на вже знайоме переднє сидіння та відвертаюся до вікна, по якому стікають каплі дощу. Ми рушаємо. Він не запитує, куди мене відвести, сам знає. П'ять хвилин і ми вже на місці. 

-Може все-таки вгостиш чашкою чаю? На вулиці холодно.

Хитро посміхається. 

-Подзвони своїм подружкам, вони тебе зігріють. 

-А хочу, щоб мене зігрів твій чай. 

-Я теж багато чого хочу, наприклад букет блакитних піон, але таких не існуює, тож дякую що підвіз. 

Збираюся виходити, але двері не відчиняються. 

-Я дістану тобі ці квіти, а ти виконаєш моє бажання. 

Це було не питання. Я азартна людина, тому погоджуюся. 

-Ок, але це неможливо, таких немає. 

-Для мене немає нічого неможливого. Готуйся виконувати бажання. 

Звук щолчка, двері розблокувалися. 

-Ну будь таким самовпевненим. 

Йду, не прощаючись. Теж мені, бажання його виконувати, хай спершу принесе букет, якого не буває. 

Проходить кілька днів. Зараз вечір суботи, до батьків я не поїхала, тож буду дивитися фільм. Про спір я вже майже забула, за Діму нічого не чути, мабуть не може змиритися з поразкою. 

Я вже лягла і почала обирати, що мені подивитись. Як тут в двері хтось стукає. Я встаю і йду відчиняти. Так, як нікого не чекала, вигляд не дуже, пучок на голові, худі і штани з пандами. 

Відкриваю двері і перше, що бачу - величезний букет піонів...блакитних. Піднімаю погляд і здивовано дивлюся в такі ж блакитні очі. 

-Як? Це неможливо. 

-Я ж казав, для мене немає нічого неможливого. 

Посміхається та протягує букет мені. Я вдихаю його аромат і проводжу пальцями по пелюстках. 

-Неймовірно, вони надзвичайні. 

-Ексклюзивні Cloud Sky, прямо з Голландії. 

-Вони покрашені? 

-Можливо, але ти не уточнювала, що це заборонено, тож збирайся, ми йдемо в парк атракціонів. 

-І все? Це і є твоє бажання? 

-Так, тільки є невеличкий нюанс, якщо ти відмовляєшся йти зі мною, чи слухати мене, ти повинна мене поцілувати. 

Закочую очі. Ну звісно в цьому є підвох. 

-Десять хвилин. 

-Я почекаю в машині. 

Сьогодні на вулиці не холодно, тому я одягаю утеплений спортивний костюм, який складався з вишневого довгого худі і штанів тонкого ж кольру. Все ті чоботи, волосся розпускаю і трохи підмальовую очі та губи. Готово. Спускаюся і ми їдемо. Цей вечір обіцяє бути цікавим. 

Ми на місці. Навколо все освітляється та переливається кольрами. Людей багато, в основному це діти з батьками, але є й просто молодь та парочки.  

Востаннє я була на атракціоні, коли була маленькою. Я обожнювала ходити туди з батьками, але потім їх у нашому місті закрили і я більше їх не відвідувала. Тому зараз я з дитячою цікавістю роздивляюся все навколо. 

-Куди хочеш? 

-В тір. 

Він здивувався моїй відповіді, але взявши за руку повів. 

-Вмієш стріляти? 

-Так. 

Він оплатив за двох і ми почали цілитися. Я була першою. Так! 10/10 не дарма тато вчив мене стріляти. Мені приносять мягку іграшку, синю акулу. Я ледь не підстрибую від щастя. 

Діма стрілає по інших мішенях, деякі з них рухаються, але він попадає по всіх. 20/20 він виграв суперприз і вже в наступну мить дає мені величезного ведмедя, майже у мій зріст. Я ледь тримаю його. Він починає сміятися. 

-Давай віднесемо в машину, а то тебе за ним не видно. 

-Добре. 

Я все ще не вірю у все це та з захопленням стою, обіймаючи ведмедя, вже й забувши про акулу. Але доведеться залишити його, бо ходити так не дуже зручно. 

Ми прогулюємося між атракціонами і Діма розказує мені різні історії. 

-Давай візьмемо солодку вату? 

Показую на кіоск з ватою і попкорном. 

-Обирай колір. 

Я вирішила взяти кілька і зараз тримала вату з майже всіма кольорами веселки. 

-Будеш? 

-Ні, я не люблю солодке. 

-Спробуй. Неможна не любити вату.

Відкриваю кусочок та протягую йому. Я думала, він просто візьме його, але він бере та їсть її прямо з моєї руки, облизуючі пальці. 

-Ммм солодка. 

Від таких дій у мене збивається дихання, але я намагаюмя не подати виду. 

-Звісно, вата ж з цукру. 

-І вона теж. 

Серце пришвидшується. Це я солодка? 

-Куди далі? 

-Давай на чортове колесо. Не боїшся висоти?

-Ні.

-Тоді йдемо. 

Він знову бере за руку та тягне в сторону атракціону. Від дотику по тілу проходить ток. Всявши квитки сідаємо та підіймаємося. В мене захоплює дух. З нього відкривається вид, майже на все місто. Вночі воно прекрасне. 

Колесо зупиняється, ми завмираємо зверху. Повертаю голову і стикаюся з пропалюючим поглядом. При світлі атракціонів його очі ще гарніші. Тільки зараз розумію, що ми сидимо надто близько. Відчуваю аромат його парфюмів і згадую себе в його футболці. Вона теж так пахла.