Глава 11

Ліна

Так пройшов місяць навчання. Звичайно не все дається легко, але я справляюсь. З Дімою ми рідко перетиналися. Не знаю, чому, але після того випадку я намагаюся його уникати. 

Коли я менше його знала, мені було легше з ним спілкуватися. Він здавався безсердечним бабником, який заглядає під кожну спідницю. Але зараз.. Він щось приховує, є щось, що зробило його таким. Можливо я помиляюся, але мені здається, що насправді він не такий, як про нього всі говорять. 

Ви запитаєте, чому я змінила свою думку? Все просто, я чула їхню розмову на кухні... 

Не дивлячись на те, що він раніше ніколи не приводив дівчат до себе додому, він приніс мене. Так, можливо це інша ситуація, але тим не менш... Він не покинув мене там, хоча запросто міг так зробити, все таки, я йому ніхто. Подумав, що мені потрібно на навчання, а від сукні нічого не лишилось і замовив нові речі. 

І вночі... Я пам'ятаю, як прокинулася від кошмару, і як він заспокоїв мене, та ліг поруч, обійнявши. Та мабуть для нього це нічого не означає. 

Але той погляд блакитних очей так і притягує, щоб зазирнути в них знову. Він наче дивиться прямо в душу. Мабуть я розумію тих дівчат, які за ним бігають. 

Так, стоп,  що за думки? Еее ні, ще закохатися мені не вистачало. Та й в кого? Впевнена, він не той, хто мені потрібен. І взагалі, я приїхала навчатися, а не ось це все. З думок мене виводять дівчата. 

-Ліна, ти тут? 

Софі махає руками перед моїм обличчям. Зараз ми сидимо в парку. Вони про щось розмовляють, а я думаю про своє. 

-Та тут я, тут, просто трохи задумалася. 

-Нічого собі, трохи. Ти вже кілька хвилин дивишся в одну точку. 

-Та все нармально. Я вже піду, а то ще домашнє робити. 

-Ок, до зустрічі. 

Я встаю і прощаючись йду в гуртожиток. Я заплуталась. В голові каша і мені потрібно побути одній. 

Наодинці з собою мені легше переварити та обдумати щось. Розказувати про свої проблеми та переживання я можу лише близьким людям, наприклад сім'ї. Я знаю, що вони підтримають мене та вкажуть правильний шлях. 

Дівчатам я сильно не довіряю. Так, ми проводимо час разом, але це не мої люди. Між нами немає розуміння з пів слова, чи навіть без слів. І це не через те, що ми з ними не дуже добре знайомі, просто я так відчуваю. Не знаю як це пояснити. 

А більше, як таких близьких друзів у мене немає. Ні, в школі в мене їх було багато. Я була в хороших стосунках з однокласниками і не тільки. Люблю школу. Так, часто було складно, були предмети, які я не розуміла, вони давалися мені тяжко. Але це незабутні роки. Завжди любила свій клас. З цими людьми ми разом з садочка. Інколи я сумую за ними. Хочеться повернутися туди, у свій кабінет, до людей, яких ти знаєш краще себе. Але потрібно йти вперед. 

Деколи я почуваю себе самотньою. Сама, в іншому місті, далеко від дому. Не маю друзів, які приїдуть до мене в любий момент, варто лише покликати. 

Можливо, хтось скаже, що я не ціную те, що маю. Мене оточують багато людей. З одногрупниками я теж знайшла спільну мову, але я боюся...боюся довіритися та прив'язати до людини і потім отримати ножа в спину. Як тоді... 

Колись у мене була найкраща подружка. Ми дружили ледь не з підгузок. І вона зрадила мене. Ви скажете, що тут немає нічого такого. Дружба закінчується і це нормально, але мені було важко. Вона була єдиною моєю близькою подругою і мені було боляче від її поступку. Я не могла зрозуміти, чому вона так вчинила? Як так легко перекреслила всі ті роки нашої дружби? Але вона це зробила. Образливо, але я винесла з цього урок...

За роздумами не помітила, що на вулиці почало темніти. Час вечеряти, але заглянувши в холодильник зрозуміла, що потрібно в магазин за продуктами. Тому не довго думаючи, пішла в супермаркет. 

Купила необхідне та стою на касі. Багато на стипендію не розживешся, але кілька сирочків та шоколаду я все ж взяла. Ну не можу я без солодкого. Як би воно не впливало на шкіру та фігуру. Хоча мені гріх жалуватися, адже ні з тим, ні з тим проблем не маю. Я люблю себе, тому впевнено можу ходити без макіяжу. 

Черга велика, очевидно всі вирішили скупитися саме зараз. Відчуваю подих в шию та знайомий аромат. Без сумнівів розумію, хто позаду, тому обертаюся без здивування. Настрій не дуже, тож грати в його ігри не маю бажання. 

-Цікаве поєднання. 

Каже, дивлячись в мою корзину. В ній лежать кілька огірків з помідорами і сметаною, так як хочу зробити салат. Хліб, куди ж без нього, солодощі і вино. Ви не думайте, вино не мені, я взагалі не п'ю. Завтра в моїх батьків річниця, тому буде невеличке сімейне свято. Але я йому не збираюся цього пояснювати. 

-Хочеш скласти компанію? 

-Я тільки за. 

Закочую очі та підходжу до каси, настала моя черга. Жінка пробиває мої покупки і зупиняється з бутилкою мого вина в руках. 

-18 є? 

-Є.

Нема, але їй це знати не обов'язково. 

-Паспорт. 

-В мене немає з собою. 

Ну тут я не обманюю, правда з собою не взяла. 

-Без паспорта не продам. 

Відложує в сторону. Я зціплюю зуби, але мовчки протягую карту, розплачуючись за решту покупок. 

-Я куплю це вино. 

Діма бере бутилку та протягує їй свій паспорт. Вона пробиває його з іншими його покупками. Я, склавши все в пакет здивовано дивлюся на нього. Він розплатившись підходить і протягує вино мені. 

-Візьми, якщо хочеш, можу скрасити твій вечір. 

-Дякую, я поверну гроші. І за одяг теж. 

Кажу поклавши вино в пакет. 

-В цьому немає потреби, але я б не відмовився від чашки кави. Запросиш до себе? 

-Я б залюбки, але я не п'ю каву. Уви. 

-Можна на чай. 

-До чаю нічого немає.