Глава 4

Ліна

2,3 роки тому....

Я відкриваю очі і бачу перед собою білу стелю. Намагаюся піднятися, але відчуваю слабкість у тілі. Поряд хтось сидить. Це...Влад?

-Нарешті прокинулася, як себе почуваєш? 

-Де я? Що сталось? 

В голові туман. 

-Ти в лікарні. Не памятаєш, що ти зробила? 

Його погляд тривожний та трохи сердитий. Я дивлюся на нього кілька секунд, намагаючись пригадати, і пам'ять постуво прояснюється...сварка...сльози...пустота всередині...лезо...кров і темрява.

Я дивлюся на руку, на яку накладені шви та бинти.

-Чому ти тоді повернувся? 

Намагаюся сісти, він допомагає, підклавши подушку. 

-Ти забула телефон в машині. Ще хвилин 20 і було б пізно. 

По моїй щоці потекла сльоза. Серце розривається від болі. Ніколи не забуду ту ніч, ніколи не забуду тебе. Не зможу вирвати з серця, як би я цього не хотіла. Я занадто залежна від тебе. Ти наче наркотик. Дивлюся на пальця. Це все що лишилося від нас. Він завжди буде нагадувати мені про тебе. Наче клеймо. 

-Краще б ти залишив мене. 

Починаю кричати. 

-Не хочу жити, не хочу це відчувати! Не хочу його бачити!

Починаю рвати бинти на руці. Обличчя мокре від сліз. 

-Ліна, заспокойся! 

Кидається до мене, хапає руки та притискає до себе. 

-Не смій таке казати, чуєш!? Що б в тебе не сталося, ти повинна жити, бути сильною. 

Я починаю ридати. Він заспокоює мене, погладжуючи по спині. 

-Ненавиджу його, ніколи не побачу. 

-Тихо, все буде добре. Якщо хочеш, можеш поділитися, стане легше. 

І я ділюся, розказую йому все. Не дивлюся на те, що ми мало знайомі, і що можливо більше не побачимося. Зараз він єдиний, хто поруч. 

Реальний час

Я прокидаюся від звуку будильника. Вже кілька хвилин намагаюся намацати його, щоб вимкнути. І ось, нарешті в мене виходить. Потягуюся, насилу відкривши очі. Субота, восьма ранку, а я не сплю тільки через те, що вчора не вимкнула будильник. Але так, як у мене сьогодні вихідний, і мені нікуди не потрібно, повертаюся на інший бік, і без докорів сумління засинаю. Я сова, тому коли мені випадає момент поспати довше, я ним користуюся. 

Знову прокидаюся від настирливих звуків, але цього разу це стук у двері. Дивлюся на ліжко Каті, в надії що вона відчинить, але воно пусте. Тільки зараз згадую, що вона мала поїхати додому. 

З великим зусиллям підіймаюся та йду до дверей, з метою вбити того, хто стоїть за ними та тарабанить о дев'ятій ранку. Відчиняю, на порозі стоїть Влад і посміхається своєю фірмовою посмішкою.

-Як ти можеш так довго спати? 

Заходить в кімнату, як до себе додому, та по-господарськи сідає на ліжко. 

-Довго? 

Метаю в нього блискавки очима. Він з насмішкою дивиться на мене, адже прекрасно розуміє, що я не люблю коли мене будять у вихідний день.

-Ми сьогодні їдемо на гонку, ти з нами? 

Лиш секунда роздумів.

-Так. 

-Тоді збирайся і поїдемо.

-Дай мені 20 хвилин. 

Через пів години ми вже були на місці. 

Сьогодні Влад на мотоциклі, тому доїхали ми швидко. На треку багато народу. Хтось прийшов позмагатись, а хтось просто подивитися. 

Ми підійшли до хлопців та привіталися. 

-Ліна, ти сьогодні як учасниця, чи глядач?

Питає Стас, приобіймаючи мене за плечі. 

-Якщо вона візьме участь, то порве всіх. 

Каже Макс. 

-Давай, буде гаряче. 

Підтримує Тім. 

-Ні, сьогодні я пас. 

Відповідаю, посміхаючись. 

-Скоро початок. (Влад) 

Переводжу погляд на учасників і бачу серед них нового. Придивляюся, та не можу зрозуміти, хто це. Мені здається, наче я його знаю, але за шоломом не видно лиця. 

-Новий учасник? 

Запитую у хлопців. 

-Так, він не місцевий. Діма здається. 

-Д..Діма?

Я дивлюся на Влада, з надією, що це інший Діма, але він підтверджує мої догадки кивком. Він переслідує мене? Куди я не піду, всюди він, як таке можливо? 

Не встигла нічого сказати, коли гонщики рушають з місць. Але я дивлюся лише на одного. Відводжу погляд, але він притягує, наче магнітом. Їде попереду, обігнавши всіх. Останнє коло і фініш. Перший. Звісно, він звик були першим у всьому, але не сьогодні. Для того щоб перемогти, потрібно три заїзди. Я підриваюся з місця та підходжу до Влада. 

-Дай ключі. 

-Ти ж не мала брати участі. 

Дивиться на мене здивовано. 

-Я передумала.

Вихвачую ключі, та завівши мотоцикла, підїжджаю до старту. Натовп підривається в передчутті шоу. Зупиняюся біля нього. Він повертається в мою сторону і дивиться прямо в очі, впізнаючи. 

-Думаєш, що зможеш обігнати мене? 

Яка самовпевненість. Він навіть не уявляє, на що я здатна. 

Всі ці три роки я їздила на мотоциклі. Влад навчив мене всьому, що знав. Я полюбила швидкість, тому, що так відчувала себе вільною. Я подружилися з його бандою, і тепер серед них своя. Ми з хлопцями влаштовували змагання, і хоч в перший час в мене виходило не дуже, згодом я відточила навики та уже їздила на професійному рівні. Немає нікого рівного мені у цьому. Коли я приходжу на гонки, я забираю перше місце. Завжди. І цей випадок не стане виключенням. 

-Впевнена. 

Опускаю шолом та заводжу мотор. 

3...2...1... 

І я вижимаю газ, розганяючись. Кілька секунд, і я вже на четвертій передачі мчу попереду, переганяючи всіх. В крові бушує адреналін, але мені не страшно від швидкості, навпаки, вона додає впевненості. Діма наздоганяє та я підрізаю його, не дозволяючи себе обігнати. Хай навіть не надіється на перемогу. Ще трішки і фініш позаду. Я підїжджаю до місця старту та знімаю шолом. Він зупиняється поруч та повторює мої дії. 

-Неочікувано, 1:1 та останнє коло буде за мною. 

-Це ми ще побачимо.

-Давай закладемося? Якщо переможу я, то з тебе поцілунок.