АЙЛІН
– Тридцять шість хвилин, – говоре він, стоячи переді мною. Обіймає оберемок книг, що ледь не вивалюються з його рук і з усіх сил намагається не впустити пакет з чимось ще.
– Що? – ця картина не дає мені зосередитись на тому, що відбувається.
– Час, який я тут провів, – пояснює він. – До речі, ти перша, хто відчинив двері за весь цей час. А це аж 2160 секунд, між іншим, – поправляє окуляри, що трохи з’їхали на носа.
– А, ясно, – ні, мені нічого не ясно.
Ми продовжуємо стояти посеред шляху. Мовчимо хвилини зо дві.
– Я книги приніс.
– Бачу. Для чого? – щиро не розумію я.
– Сама ж говорила, – обурюється він.
– Я?
– Так, вночі. Невже забула, – він розчаровувався з кожним словом.
– Це жарт, 100%. Інакше,я здуріла і не контролюю свої слова.
– Алчевська, не клей дурня. Ми вчора про що домовлялися? – він вичікує певний час, даючи мені шанс виправитися і згадати. Але я провалила це завдання. – Що станемо ближче один до одного. Ти дала мені шанс стати другом, невже й про це забула, – думаю, в цей момент він готовий кинути в мене усі книги, що мав при собі.
– Ох, так он ти про що, – серйозно, я забула про це ще вночі. – А це..?
– Якщо ми дійсно хочемо покінчити з цирком, що відбувається між нами з самого дня знайомства, то треба не гаяти часу, швидше стати друзями, щоб ми могли спокійно існувати з тобою в одному суспільстві. Втрачати час я не хочу, тому пропоную одразу ділитися тим, що любимо і не дуже. Тут мої улюблені, – киває він на книги, що тримав.
– Ага…– що мені робити. адже я була до цього аж ніяк не готова. – Це окуляри на тебе так діють?
– Якщо ми не розглядаємо один одного як об’єкт для романтичних стосунків… Окей, принаймні, ми намагаємось, то немає сенсу грати роль плейбоя. Отже, я можу не носити лінзи перед тобою, – він дурнувато посміхається і знову поправляє окуляри
– Чед, ти приїхав і простирчав під моїм будинком сорок хвилин, щоб показати улюблені книги, правильно? – ні, чорт забирай, я не збираюся приймати цю реальність. Я не готова до цієї реальності!
Він так само дурнувато киває. Намагаюся скласти пазл в голові, але всі мої сорок дві особистості перебувають в такому ж шоці, як і я. Нічого кращого, ніж впустити його я не придумала.
– «Три товариші», однозначно Ремарк, – Чед сидів на дивані. підібрав ногу під себе і перебирав книги, що приніс.
Я поставила на стіл чай і сіла біля нього.
– А твоя?
– «Майстер і Маргарита», – я бере її до рук і показую Чеду.
– Перечитував разів п’ять точно…
– І кожен раз як перший, – усміхаюсь я.
– Саме так! – викрикує він. – Щоразу дивуюсь цьому, – він поправляє волосся наверх.
Чед продовжує розповідати про книга, дотримуючись свого рейтингу. Я ліниво п’ю свій чай і лише час від часу коментую взяту ним книгу. Так пролітає година. Тему книг змінює потік запитань від нього, що я люблю і терпіти не можу.
– Ненавиджу висоту, – спокійно говорю я.
– Падала?
– Ні, навіть не знаю з чим це пов’язано, але навіть підніматися чи спускатися по сходам страшно.
– Тому ти навіть на 3 поверх їздиш ліфтом, – здогадується він.
– Угу, – кривлю обличчя у посмішці. – І холод. Не розумію, як можна існувати при температурі нижчій 20°С.
– Звідки ти? Очевидно, що не з Запоріжжя.
Чомусь мені було складно відповісти щось на це питання. Я більше не належу жодному з міст. І стерла все зі старого життя, що нагадувало мені про дім.
– Пас, – спокійно відповідаю я і піднімаюся з місця.
Чед встає разом зі мною. Він мовчить, вочевидь, чекаючи все ж на відповідь.
Підходжу до вікна, намагаюся загубитися поглядом серед багатоповерхівок. Чомусь не виходить. Чомусь згадала перше кохання. Чомусь досі болить.
Чую кроки Андрія за спиною. Він кладе руки мені на плечі і повільно повертає до себе. Ми стояли обличчям один до одного. Він мовчав і я мовчала.
Я розуміла кожне слово, кожну кляту букву. Я відчула це ще тієї чортової ночі, коли ми зустрілися вперше на вечірці у Влада. Я так сильно тікала від цього. Так сильно сподівалася ніколи не почути цих слів з вуст будь-кого із нас. Я не знаю, що змусило його стати тим, ким він є. Але я занадто добре пам'ятаю, чому такою стала я. Памятаю як воно, коли стоїш на краю прірви і з власної волі робиш крок вперед під пильним поглядом того, хто колись кохав тебе.
#10476 в Любовні романи
#4100 в Сучасний любовний роман
#3915 в Сучасна проза
Відредаговано: 17.09.2021