Розділ 20

Я вийшла з університету і швидко йшла до зупинки. Всередині все тремтіло від злості. Не так я собі уявляла перший день семестру. Зупиняюсь на переході і чекаю доки загориться зелене світло. Тремтячими руками дістаю з сумки вейп і починаю палити.

– Підвести? – лунає знайомий голос.

Повертаюсь і бачу поруч Чеда. Він самовдоволено посміхається.

– Зникни, – нарешті загорілося зелене світло і я в буквальному сенсі тікаю від нього на інший бік дороги.

Йду до зупинки і намагаюсь не обертатися назад. Сподіваюсь, що його там немає. Як не дивно, але Чед дійсно лишив мене в спокої і, мабуть, повернувся в корпус. Але я помилялась. Біля автобусної зупинки гальмує знайомий чорний автомобіль, вікно опускається і я знову бачу його.

– Я ж не відстану, ти знаєш, – спокійно говоре він.

– А я не сяду, ти ж знаєш, – побачимо  хто кого.

– Айлін, сідай в машину.

– Залиш мене у спокої, Андрію.

Бачу як  до зупинки наближається автобус і кілька маршруток. Тепер він вже не матиме вибору і змушений буде від’їхати, хоче він того чи ні. Але я знову недооцінила його. Чед так само стояв серед зупинки, перешкоджаючи руху громадського транспорту. Водії сигналять йому, та він не реагує. Люди на зупинці починають невдоволено бурчати на Андрія і на мене за одно. Я вперто ігнорую його, а він не зважає на сигнали і крики з боку водіїв. Врешті решт, я не витримую і викликаю таксі. На щастя, авто було в кількох хвилинах від мене. Я бачу, як водій убера зупиняється за автобусною зупинкою. Широко посміхаючись, я йду до машини і сідаю в неї.

Їдемо по проспекту. Зупиняємось на світлофорі і я бачу, як на сусідній смузі зупиняється той самий чорний «Ікс». Так ми їхали до самого мого дому. Я вийшла з таксі і зайшла всередину, зачинивши за собою двері. Чекаю на ліфт, коли двері відчиняються і в них заходе Чед.

– Ну звісно, – роздратовано говорю я.

– Може хоча б зараз ми поговоримо, тікати тобі більше нікуди, – він спирається на стіну біля ліфту.

– Мені немає про що з тобою розмовляти, – знизую я плечима.

– А в Києві ти була більш товариською, – він пробігся очима по моєму тілу.

– А ти що в Києві, що в Запоріжжі – не викликаєш у мене інтересу.

– Та невже, – його сміх прокотився тишею. – Раніше ти була кращою актрисою. Це я так впливаю на тебе?

– Ти впливаєш тільки на Валерію подібних. А зважаючи на те, що саме ти покинув рідний університет і переїхав сюди, то це я впливаю на тебе, – говорю я Андрію тихим низьким голосом. Роблю крок до нього і зупиняюсь за кілька сантиметрів біля. – Ти швидко пошкодуєш про свій вибір і захочеш повернутися в Київ. Не гай часу, їдь просто зараз і повертайся до нормального життя. Тобі тут нічого ловити, це місто занадто нудне для тебе.

– Будь-яке місто нічого не варте, якщо ти не там, Лія, – посміхається він і проводе пальцями по моїй щоці.

Я не стримую сміху. Так дешево мене вже давно не клеїли.

– Якщо столичні красуні клянуться тобі у вічному коханні після цих слів, то мені шкода вас усіх, – хлопаю його по плечі і заходжу в ліфт.

– Жодного шансу? – питає він.

– Без варіантів, – відповідаю я й в цей момент двері зачиняються.

Коли я зайшла в квартиру, то машини Андрія вже не було. Я сіла на диван, підібравши під себе ноги і почала прокручувати в голові події останніх двох годин. Університет. Дзвінок від Дані. Аудиторія. Голос Андрія. Перевівся. Сходи. Ми серед холу. Зупинка. Ліфт. Шанс. Від усього цього голова йде обертом. Для чого я взагалі тоді переспала з ним? Для чого поперлася в дім його батьків? Краще б я взагалі не потрапила на той майстер-клас. Ну це ж очевидно, що він просто грається зі мною. Найстрашніше те, що я ледь не купилася на це.

Якщо чесно, я сама не розумію, що відчуваю і які емоції він в мені викликає. Так само, я не розумію, чому в оточені йому подібних хлопців мене дістає саме він. Все чого я хочу, так це отримати бакалавра, надіслати цей клятий диплом своїй матері з листівкою «Сподіваюсь, тепер ти щаслива» і поїхати світ заочі. Дивлячись на це все, я не хочу провести так все життя.  Знаю, що через рік я почну все з початку. Вечірок стане менше, більше вечорів дома, зустріну хорошого хлопця, хто зможе бути поруч зі мною. Будуть звичайні побачення, спільні друзі, знайомство з його родиною. Він запропонує переїхати до нього. Готуватиме мені сніданки, бо я завжди запізнююсь.  А я зустрічатиму дома його вечерею. Ми матимемо спільні плани на майбутнє. В його очах я буду тією, кого він шукав усе життя. Можливо, через рік чи два, я спробую налагодити стосунки з мамою. Та зараз це все здається мені таким далеким і смішним, що я навіть уявити це не можу.

Нарешті я залишаю диван і йду переодягатися. Готую собі обід під відеоролик з реакцією на якесь тупе телешоу. В чат групи пишуть, про перенос завтрашньої лекції у зв’язку з виступом представника якоїсь крутої міжнародної компанії. Я розумію, що це можливість пропустити цю лекцію взагалі. Але староста немов прочитала мої думки й одразу пише, що всі присутні матимуть засвідчити свою присутність підписом, що контролюватиметься куратором групи. Ну звісно, Олена Михайлівна, хто б сумнівався. Закриваю чат, щоб він не псував мені настрій.