Розділ 6

АНДРІЙ

Не розумію, для чого цей цирк. Люди власноруч віддають своє життя іншим, не маючи жодних гарантій, що будуть разом до кінця. До кінця? Справді, це занадто гучні слова.

Я сиджу у перших рядах цієї вистави, яку всі звикли називати весіллям. Моя сестра проголошує весільну клятву. Її без кількох хвилин чоловік ледь стримує сльози. Тримайся! Розлучення буде ще гідшим. Впевнений, хто б з них не наламав дров, наш батько зітре його в порох. Хоча в їхніх інтересах прожити разом до кінця життя, адже обоє не з простих сімей. Його батько тримає це місто, а наш ­­– один із тих, хто далеко не останній в столиці. Цей союз приречений на вічність.

Ну от і все. Вони обмінялися обручками і цілуються. Не можу дивитися на це, ще більше не можу дивитися на заплакану маму, хоча й від щастя. Для чого я взагалі приперся сюди. Аби не раптовий приїзд батьків Влада, я б лишився у нього. Звісно, я міг поїхати до тієї, з якою провів декілька годин на задньому сидінні біля Дніпра. Вона непогана у ліжку, але в перервах між цим хочеться заткнути її.

Дякувати богу, це закінчилось. Сестра з чоловіком йдуть у супроводі музики, фотографів, овацій та мішури, яка летить в них від гостей. Шукаю поглядом цю дівчину. Не знаю яка вона в ліжку, але, по-перше, скоро дізнаюсь, а по-друге, вона чи не єдина, хто дратує мене менше всіх.

– Андрій! – чую голос батька. Вже за секунду він стоїть біля мене. – Ходімо хутчіш, фотографи чекають.

Зашибісь! Так і знав, що мене змусять позувати для сімейного фотоархіву.

Йду разом з батьком за натовпом родичів. Єдиний плюс в цій ситуації, що я все ж знайшов її. Лія стояла осторонь і чекала, доки закінчиться фотосет з усіма підряд. Мабуть, вона ще потрібна моїй сестрі, адже, тримає у руках щось схоже на коробку з ручкою. Більш за все, там косметика. Господи, як же це схоже на Каріну. Вона ще з дитинства завжди тягала за собою купу речей, і людей. Пам’ятаю, як у нашому заміському будинку у Києві постійно плуталися її незлічені подружки. Коли я був малим, мене це бісило і я знущався з них. А коли підріс, то спав з ними і кидав. Хоча, різниці взагалі ніякої.

Коли мене нарешті відпустили, а сестра пішла з новоспеченим зятем продовжувати знущатися над фотографами, я взяв віскі з колою і сів у нас на веранді, подалі від гостей. На вулиці була пекельна спека. Ні, так я довго не витримаю. Вирішую перейти в дім, ближче до кондиціонера. В середині безупинно бігають офіціанти та інша прислуга. Сідаю у великій вітальні, яка, на диво, пуста.

Мене цікавить тільки дві речі: скільки та Лія стирчатиме біля моєї сестри і як швидко я зможу звалити звідси. Сідаю в крісло навпроти виходу у вигляді арки та дістаю свій телефон. Роблю ковток зі свого стакана. Це єдиний приємний момент за сьогодні.

В інстаграмі одразу вискакує сповіщення «Користувач @a­­_i_lin прийняла ваш запит». Опа! Хто б сумнівався. Відкриваю її профіль і гортаю фото одне за одним. Підписників у неї чимало, близько 20 тисяч. Видно, що над своїми фотками вона морочиться добре. Але вони виглядають живими. І в один момент я ловлю себе на думці, що нізащо б не написав їй, якби ми не мали спільного друга. Так, це дивно для мене, який може отримати будь-яку дівчину. Але не цю. На одних фотографіях вона весела, на інших виглядає як остання сука. Є й такі, де вона загадкова чи байдужа. Багато фотографій з друзями. Тут і Влад, і Даня, її подруга, Катя здається. В закріплених історіях у неї багато малюнків. переважно це ескізи одягу чи карикатури на тих самих друзів.

Отже, вона ще й малює непогано. Хм, яка талановита дівчинка. Цікаво, які ще таланти вона приховує. Бажано, щоб це було пов’язано з сексом. Та як я чув від тієї само Лєри, вона ніколи ні з ким не зустрічалася, постійно усіх відшиває. Сходе на побачення, позажимається на черговій вечірці і все, пішов до біса. Ще й кинула в мене цією фразою: «Навіть не варто намагатися. Вона нікому не дає». Ох, Валеріє, не в твоїх інтересах розкидатися подібними словами. В мені прокинувся азарт, а це означає, що я спростую її слова. А наша сьогоднішня зустріч з Лією на весіллі моєї сестри знак, якого мені й не довелося довго чекати.

– Я вже закінчила. Десь за годину буду у місті, – повз вітальню швидко промайнула Лія.

Підриваюся з місця і йду за нею. Вона записує голосове повідомлення, поглядає на годинник. Мовчки продовжую йти. Біля дверей на неї вже чекає автомобіль моєї сестри з водієм.

– Айлін? – кличу її і підходжу ближче.

Вона розвернулася і кілька секунд дивиться на мене немов вперше бачить. Це трохи збиває мене з пантелику.

– А, Андрій. Вибач, ти щось хотів? – нетерпляче дивиться то на мене, то на відчинені дверцята чорного мерседеса Каріни.

– Ти не лишаєшся? – чудово, Чед, міг сказати щось більш тупіше.

– Ем, – вона піднімає брови та повільно переводе погляд на автомобіль і знову на мене, – ну, щось типу того. Я тут як стиліст, а не гість, тому…

– Так, тупе питання, – потираю лоба. – Давай я відвезу тебе.

– Ні, дякую. Каріна вже про все потурбувалася. Іди й насолоджуйся вечіркою, – вона хлопає мене по плечу з посмішкою і сідає в машину.

Ні-ні-ні, так просто не втечеш. Водій  застиг біля відчинених дверей, вочевидь, не розуміє як краще вчинити.

– Я відвезу дівчину, – говорю йому  і він киває у відповідь.