Пролог

– Зупинись! – чую мамин голос, але ігнорую її. – Айліна! Візьми себе в руки. Для чого ця сцена.

– Сцена? – її слова діють на мене як команда «Фас». – Він принизив мене. Знущався наді мною протягом усього життя, а ти продовжувала прикидатися, що нічого не сталося! – я кидаю до рюкзака свій паспорт з квитком на потяг, гаманець, навушники.

– Давай спокійно поговоримо. Він твій брат і не зробив тобі нічого поганого. Дай йому шанс.

На цих словах я застигаю на місці. Перед очима з’являється той вечір, коли я востаннє бачила брата. Він до чортів п’яний кричить, що я шльондра. За секунду він опиняється біля мене і б’є мене головою об стіну. Він забрав мій телефон, яки сам мені й подарував близько року тому і пішов спати. Ніч я провела у сусідній кімнаті, благаючи щоб ранок настав якомога швидше і я залишила цю квартиру. Прислухаюся до звуків за дверима. тільки б він не забрав мій квиток додому і не змусив лишитися тут. Добре, що я встигла роздрукувати квиток заздалегідь. Дочекавшись шостої ранку, вдягаюсь і збираю речі. До кімнати тихо заходе дружина брата і кладе на ліжко мій телефон. Врешті, я опановую себе і йду до його кімнати.

– Я йду…– говорю йому в спину. Він мовчить.

Тоді ми бачились востаннє. Ніхто не знав про те, що сталося між нами. Ніхто, окрім мого хлопця. І ось черговий раз мама стала на бік брата і наполягала на примиренні. Проста розмова переросла в сварку.

– Шанс? – перепитую я і повертаюся до неї. – Ти завжди казала, що готова вбити кожного хлопця, який бодай спробує підняти на мене руку чи принизити. А тепер ти просиш мене пробачити того, хто вчинив це. Чому я маю це робити, мам? Тільки тому, що цей покидьок твій син?! – кричу я їй в обличчя. – Я ненавиджу його кожною клітиною свого тіла. Ти виховала монстра!

– Як ти говориш з матір’ю? Ніхто не давав тобі права підвищувати на мене голос.

– Ніхто не давав йому права піднімати на мене руку! – кричу я крізь сльози на очах.

Мама мовчала. Вочевидь, вона намагалася знайти бодай щось, що могло б виправдати його.

– Викреслити його з мого життя – мій вибір. Я не просила у тебе підтримки. Я лише хотіла, щоб ти прийняла мій вибір і залишила мене у спокої. А тобі начхати на те, що я відчуваю. Завжди було начхати.

– Ти зовсім здуріла, Айлін.

– Вибач, що я не та ідеальна донька, яку ти хочеш мати. Вибач, що твій недоумок син псував мені життя протягом усього року, – отримую ляпас по обличчю і замовкаю.

– Айлін…– мама теж шокована собою.

– Ні, – перебиваю я і роблю крок назад.

Хватаю свої речі і швидко йду до дверей.

– Будь ласка, Айліна, донечко, пробач,– мама біжить за мною.

Я мовчки вскакую в свої кеди і вибігаю з дому. Мама так само продовжує йти за мною і благати лишитися.

– Якщо ти зараз підеш, то двері мого будинку назавжди закриються для тебе. У мене більше не буде дочки, – врешті решт, кричить вона.

Сподівалася, що це мене налякає і передумаю. Але я наче давно чекала цих слів від неї і була готовою почути їх.

Перед самими ворітьми я говорю:

– Викресли мене зі свого життя, впевнено і безповоротно.

Сідаю в таксі і їду геть.