РОЗДІЛ 8

Ці колись кохані очі дивилися на мене. Рука з тюбиком помади застигла біля губ, які ніжно цілували мене колись. А біляве волосся, як і завжди, було ідеально укладеним.

Я відчиняю дверцята і виходжу з машини, стою просто перед нею. Чорт! Я готовий був віддати все за цю зустріч…але колись, не тепер. Та все ж серце зрадливо калатало і рвалося до неї. Ось він, побічний ефект першого кохання. Симптоми, що ніколи не минуть скільки б часу не пройшло.

• Андрій... - ледь вимовляє вона
• Андрій, - спокійно посміхаюсь у відповідь.
• Андрій! - вона кидається з обіймами на мене і обіймає так… я клянуся, так як колись.

Це спантеличує мене. Скільки часу минуло відтоді? А вона так просто, наче зовсім й не вона покинула мене колись, після того як клялася бути разом навіки. Та поки голова намагалася оцінити ситуацію, руки вже міцно обіймали її. Мабуть, з боку це виглядає до чортиків романтично, але за цим “романтично” приховано занадто багато. Ха-ха-х, навіть парфуми ті самі.

Я нарешті відпускаю її. Визнаю, дається мені це зовсім не легко.

• Повірити не можу! - вона тримає моє обличчя обома руками і очі її розгублено бігають по ньому.
• Рано чи пізно доведеться, - сміюся.

Та сама кав’ярня, той самий столик. От тільки навпроти мене сиділа Настя. Дівчина, яка колись розбила моє серце…безжально. Після чого я ще жорстокіше почав розбивати інші. Дівчина, яка так само як і раніше пила фруктовий чай, завжди без цукру. Вона обожнювала атмосферні місця і комфорт. Раділа як дитина звичайним речам і сумувала стосовно того, що надавала перевагу фільмам і ніяк не могла полюбити літературу. Така кумедна, така колись моя.

Ми не бачили один одного дуже давно, але чомусь мовчання не було для нас гнітючим зараз, навпаки, особисто я вдячний за це. Бо ж маю час зібрати думки.

• Я була здивована, що ти покинув свій коханий Київ і переїхав сюди, - вона роздивлялася місто за вікном.
• Так треба було, - дорога мені людина колись була тут. - Але я повертаюся, - бо все в Запоріжжі просякнуто нею, але зустріти її тут немає шансів.
• Причина серйозна, вочевидь, адже коли я їхала за кордон, ти ультиматумом залишився в столиці, - прозоро натякнула вона.
• Коли ти їхала за кордон, питання про мій переїзд туди навіть не підіймалося, - спокійно відповідаю я.

Але вона мала рацію. Причина чи не найсерйозніша з усіх можливих. І я міг покинути все і поїхати за нею, як зробив це у випадку з тобою. Можливо, аби це сталося зараз, то я б саме так і вчинив, але не тоді. Тут я розумію, що все сталося так, як і судилося. Наше розставання з Настьою, моя поведінка після, приїзд в гості до Влада, зустріч з тобою. От тільки відпускати тебе я не мав. І це чи не єдине, чого я собі не зможу пробачити протягом усього життя.

• Чи зможеш ти мені пробачити це?
• Я давно пробачив, - на вулиці Києва, в кінці минулого серпня, коли випадково зустрів її… точнісінько як тебе зараз.
• Дякую, - посмішкой намагається приховати свою печаль, але їй це не вдається від слова зовсім.
• За це не дякую.
• За те, що ти моє перше кохання.
• А ти моє.
• Досі?..
• Назавжди… назавжди моє перше кохання, - відповідаю і самому боляче від цих слів.

Як же просто ми все зруйнували колись. Так просто відпустили один одного.

Вона мовчала. Я теж мовчав. Бачив, що вона збирається з думками, щоб сказати мені щось важливе. Згадую як ти кидалась в обійми своєму колишньому хлопцю, теж, до речі, який був першим коханням. І як ви прощалися з ним. Хах, дежавю. Мабуть, Настя, для цього й приїхала в Запоріжжя як і він тоді, щоб сказати що назавжди покидає країну або виходить заміж.

• Андрій, я… - вона переводить подих, - я приїхала за тобою. Я не змогла забути тебе.
• Що? - що?!!
• Я досі кохаю тебе.

Я тричі ледь не розбився на машині, будучи п’яним. Я вбивав себе на тренуваннях у спортзалі, на різних юридичних семінарах та конференціях. Почав ще студентом працювати в адвокатській фірмі, де клієнтами були аж занадто впливові люди. Топив свідомість в алкоголі і безлічі дівчатах. Як би паскудно не було, але я впорався з цим. А зараз причина усього того сидить навпроти мене і говоре, що весь цей час кохала мене і хоче повернути все те, що я так тяжко забував.

• Насть, я…
• Ні, не кажи нічого. Господи, як я взагалі наважилась на це, - перебиває вона.
• Це у твоєму стилі.
• Так, і не кажи. Мабуть, мені краще піти, - киває вона. - Раптом захочеш поговорити чи зустрітися, - вона копошиться у сумочці і дістає звідти ручку, - то ось мій номер, напиши в телеграмі чи просто набери, - Настя пише на серветці номер свого мобільного і простягає мені. - Буду рада чути тебе у будь-який час. Це просто подарунок долі зустріти тебе ось так.

Вона піднімається з місця, я слідом за нею.

• Анрій, тільки ти напиши мені обов’язково, - з надією дивиться на мене, сподіваючись бодай на найменший прояв минулих почуттів, але сама на щось подібне не наважується.

Дістаю телефон і набираю її номер. За мить на її телефоні висвічується мій номер. Настя дивиться на екран, а потім на мене:

• Той самий?
• Той самий, - знизую плечима я. - Досі пам’ятаєш?

Вона ніяковіє, ховаючи погляд. Але на обличчі з’являється ледь помітна посмішка.

• Буду бігти, - говоре вона.

Я роблю крок до неї і обіймаю на прощання.

• Радий був зустріти тебе, - відчуваю як вона напружується від цього прояву ніжності. - Тебе напевно зачекалися вже, біжи, - відпускаю її, посміхаючись.
• І я тебе, - відповідає вона і йде геть.