РОЗДІЛ 7

Я щохвилини поглядав на ручний годинник і чекав коли ж приїде Влад. В кав’ярні було достатньо людно, як для середи. Я втупився поглядом у вікно, розглядав людей, що проходили повз. Ось і Влад пробігає і заходить всередину. Я миттєво піднімаюся з місця, щоб він помітив мене. Він кивнув і підійшов до мене.

• Здоров був, - він простягає мені руку, тисну її.
• Здоров.
• Сорі за запізнення. Сьогодні шалений день. Я буквально маю півгодини, - він сідає навпроти мене.
• Може поїмо? Я нічого ще крім кави не пив сьогодні.
• Так, зараз організуємо, - Влад жестом просить офіціанта підійти до нас.

Зробили замовлення. Сидимо мовчки, ніхто не наважується почати розмову. Влад бере ініціативу на себе.

• То чому хотів зустрітися?
• В Київ повертаюся.
• Я в курсі.

Секундна пауза і я нарешті питаю його:

• Як вона?

Секундна пауза і він відповідає:

• Добре… Вона молодчина. Змінилась, подорослішала трохи. Стала спокійнішою, чи що, - посміхається він.
• Це добре, - посміхаюсь і я.
• А ти? - зненацька питає він.

А я досі вмираю щоночі біля її дому. Вчора знову писав їй, писав востаннє. Що повертаюся до Києва, що все це було помилкою, що мені шкода. Брате, аби я тільки міг повернути все в той день, коли вперше побачив її. Ще того ж вечора я б сказав: “Привіт, ти до чортиків схожа на моє перше кохання!”. А вона б байдуже поглянула на мене і відповіла б щось типу “Співчуваю” і далі б веселилася з Катріною. Думаю проблема в тому фото з Одеси, де ми посміхаємось на селфі біля моря. Уявляєш, воно досі у мене фоном на екрані айфона. Вже майже півроку пройшло, чи може більше, а може й менше. Я вже давно перестав рахувати. Мені дуже не вистачає її. Мене так ніколи не крило, навіть після Насті. Я досі бачу її у натовпі, досі відчуваю запах її парфумів у себе в квартирі. У мене завжди є кава і шоколад на випадок, якщо одного разу вона з’явиться на моєму порозі. Хоча, скоріше місяць впаде з неба, ніж це станеться. І я досі живу тими днями з Одеси. Аби ти тільки знав, яким щасливим я був там з нею. Аби тільки я міг розповісти тобі все, що було між нами там. Ти б зрозумів мене, ти б зрозумів її. Не знаю, чи розповідала вона тобі щось чи це так і залишилося між нами двома, та клянуся, я ще ніколи не був настільки близьким до щастя і нормального життя.

• Я теж нормально, - відповідаю я.
• Досі криє? - питає Влад з сумною посмішкою.
• Досі… - тихо киваю я.

Я більше не зачіпав нашу з тобою тему, Влад теж. Ми просто пообідали разом, він кудись дуже квапився, тому це зайняло буквально хвилин 15 відколи нам принесли замовлення і він швидко кудись поїхав у справах, мав зустріти когось з поїздки чи щось таке.

Ще трохи посидівши, я взяв свою куртку, вийшов з кав’ярні і пішов на парковку. Сів в машину і знову відкрив інстаграм, наш чат. Всі повідомлення дові висіли непрочитаними…всі ці дні, місяці. Я б скоріше здивувався аби ти прочитала все те, що я писав тобі будучи п’яним. Рано чи пізно настане цей день і ти прочитаєш, або ж просто видалиш, навіть не відкриваючи його. Я відкинувся у кріслі і заплющив очі. Здається наша історія остаточно добігає кінця. Мабуть, справжньою іронією було б аби весь цей час ми були максимально близько один від одного, а я навіть не здогадувався про це. Здавалося, ще ось мить, я розплющу очі і побачу тебе.

Почув голос дівчини, що лунав зовні. Що це? Мозок знову знущається з мене? Відкриваю очі і повертаю голову в бік дверей. Чорт забирай! Там стоїть Айлін? Ні.

Дівчина біля мого авто схилила голову в бік, тримаючи телефон плечем, і розмовляє з кимось по ньому. Вона паралельно фарбує губи яскраво червоною помадою…тією, що я колись ненавидів. І ця ідіотська звичка використовувати чужі вікна як дзеркало. Вона ж сотню разів потрапляла в халепи через це. І хто ж знав, що саме так вона повернеться у моє життя. Саме так і саме в той момент, коли я вмирав без тої, за допомогою якої мав забути її. Ось це і є клята іронія долі.

Повільно натискаю кнопку і вікно опускається. Це збиває її з пантелику і вона завмирає з тюбиком помади біля губ. Якийсь час не розуміє, що відбувається. Я спокійно дивлюся на неї, не вимовивши і слова. Бачу по її обличчю, як в голові пролітають спогади один за іншим, як вона повільно згадує мене.

• Ну привіт, перше кохання, - посміхаюся я. - Ти так і змогла здихатися цієї помади, Насть, хоча я й просив тисячу разів, чи не так?