РОЗДІЛ 6

• Аби ти мала шанс почати все з початку у будь-якому куточку світу, то де б це було? - ти граєшся моїм волоссям, обіймаючи за плечі.

Сонце повільно сідає за горизонт. Людей на пляжі ставало все менше. Я сперлася на тебе і не могла відвести погляду від моря. Ти притулився щокою до мене.

• Ти спиш? - питаєш тихо.
• Ні. Це було б тут, - чесно зізнаюсь. - А ти?
• Тут, - чую як посміхаєшся.
• Чому? - дивуюся і сідаю в півоберта, щоб бачити тебе.
• Бути тут означає бути з тобою.

Лише посміхалася на твої слова. Мені страшно визнати навіть перед собою, наскільки щасливою я була тут з тобою.

• Десь у паралельному всесвіті Андрій поцілував би Айлін після цих слів, - жартуєш, щоб порушити паузу.

Повертаюся до тебе і ніжно цілую. Ти відповідаєш не одразу, шокований цим. Наш перший поцілунок, перший не фальшивий поцілунок. Я так давно не відчувала нічого, що здається я робила це вперше. Будь ласка, тільки не завдавай мені болю. Моє життя ще ніколи не було таким нормальним, як останні два дні тут. Завтра ми поїдемо до Запоріжжя і все повернеться на свої місця. Та ці два дні разом назавжди залишаться зі мною. І якщо після повернення наші стосунки залишатимуться такими ж, я готова воювати за них до останнього.

• Айлін, - говориш ти, повільно відриваючись від моїх губ.

Я піднімаю на тебе очі.

• Дякую, що замінила її.
• Що? - не розумію я.

Тіло здригається і я різко розплющую очі.

-...до кінцевої станції “Запоріжжя”. Висадка пасажирів буде здійснюватися з усіх виходів. Прохання, не залишати свої речі у вагонах, - лунав приємний голос стюарда.

Вагон був порожнім. Я поглянула у вікно, мене сліпило сонце. Поїзд саме зупиняється на вокзалі. Мені страшно. Щойно ступлю на перон, як повернуся до того, від чого так тікала колись. На телефон прийшло повідомлення. Влад писав, що запізнюється на кілька хвилин.

Беру свої речі, одягаю пальто і виходжу з вагону. Людей було на диво мало. Мабуть через те, що це була середина робочого тижня. Я повільно котила сваю валізу до сходів, що вели на парковку навпроти вокзалу. Зупинилася на тротуарі. Дістала з кишені сонцезахисні окуляри і закурила вейп. Так дивно, нічого за цей час не змінилося, але все було вже таким чужим. Та байдуже. Все що мені треба, це владнати все з університетом, розібратися зі своїми речами і все, я повернуся до Одеси.

• Агов, мала! - обертаюся на знайомий голос, до мене біжить Влад.
• Влад!

Він підхопив мене і, міцно стиснувши в обіймах, закружляв просто посеред привокзальної площі.

• Я так за тобою скучила.
• А як сильно я за тобою, - він нарешті звільняє мене з обіймів. - Ну що, - обіймаючи мене за плечі однією рукою, а в іншу беручи мою валізу, - з поверненням додому.

 Він провів мене до своєї машини і ми поїхали до мене. Ми проїжджали повз університет. Я з байдужістю дивилася на студентів, що стояли біля нього.

• Заїду за тобою завтра, - порушив тишу Влад.
• Не варто, я завтра не на йтиму на пари. Взагалі не ходитиму, - додаю я.
• Як бути з дипломом?
• Так, як ти не любиш, - усміхнулася я.

Влад хоча і був з так званої “золотої молоді”, але все що стосувалося навчання, то й мови йти не могло про якісь привілеї. Він завжди самостійно вирішував усі свої проблеми без чиєїсь допомоги. І я впевнена, що зараз він не у захваті від моїх слів. Але промовчав.

Якщо чесно, я не хочу перейматися про це, ні про навчання, ні про диплом, ні про майбутню розмову з куратором. Як би я того не приховувала сама від себе, але найбільше мене чомусь хвилював завтрашній день. Момент коли я стоятиму перед дверима університету і муситиму зайти всередину.

• Про що задумалась? - Влад зупинив авто.
• Він ще в Запоріжжі? - я відвернулася до вікна, наче розглядаючи дитячий майданчик біля дому, де не була цілу вічність. Так я намагалася приховати своє хвилювання.
• Так, тут. Але не переймайся, я не бачив його в університеті з минулого тижня, - байдуже відповів Влад. - Думаю він не з’явиться там раніше понеділка.
• Це радує.

Ми піднялися до моєї квартири.

• Треба було спочатку кудись перекусити. Ти ж голодна після дороги, - Влад заніс мою валізу до квартири. - Я чомусь розхвилювався через твій приїзд і зовсім не подумав про це.
• Не страшно, можемо просто замовити доставку, - я кинула сумку на полицю і пройшла до квартири, повільно знімаючи пальто.
• Доставка займе близько двох годин. Краще замовимо і  поїду заберу сам.
• Добре, як скажеш, - я зупинилася біля вікна, де на підвіконні так само як і колись валялися мої листки з альбому.
• Я прибрав тільки кухню, забрав продукти з холодильника, щоб не лежали там. Не став чіпати решту речей, - Влад підійшов до мене.
• Дякую, - я натягла на обличчя стомлену посмішку.

Я переодяглася і ми замовили обід. Влад пообіцяв швидко повернутися. Я склала йому список того, що треба було купити для дому і він поїхав. Сиділа сама в квартирі окутана тишою. Зробила собі розчинної кави, яку досі обожнювала і відписала дівчатам, що вже дісталася дому і у мене все гаразд.

Час до повернення Влада спливав дуже повільно. Я щохвилини поглядала на годинник, але хвилини майже стояли на місці. Тут я вперше за весь цей час згадала за інстаграм. Здоровий глузд кричав, щоб я не робила цього, але пальці вже натиснули на кнопку завантаження. Я досі пам'ятаю пароль, неначе вигадала його секунду тому. Мить і я бачу свою стрічку новин, купу сторісів моїх підписок і 27 непрочитаних повідомлень в діректі. Ось він, момент який так хвилював мене.