РОЗДІЛ 3

Флешбек ЛІЯ

   Вже всоте за пару я кидала погляд на годинник, що висів просто навпроти мене. Хвилини спливали занадто повільно. Мені якнайшвидше хотілося покинути аудиторію. Дивлюся на Катріну, що уважно слухала лекцію і щось конспектувала. Згадую розмову за кілька годин до цього:

• Знову проспала? - навіть по голосу з мобільного я чула, як вона закотила очі під лоба.
• Взагалі не планувала там з’являтися, - я поспіхом закинула до сумочки вейт і аірподси. Накидаю на себе пальто і буквально вибігаю з квартири.
• Ти обіцяла ходити зі мною, пам’ятаєш? Я й так рідко буваю на заняттях через роботу…
• Не повіриш, але я теж, - перебиваю подругу, намагаючись заперти вхідні двері.
• Алчевська, сьогодні ти не маєш клієнтів!
• А зйомка о шостій?
• Вечора, Лія! А зараз без чверті восьма ранку, - Катя як завжди стояла на своєму.
• Скоро буду, бувай, - я відключаюсь і відкриваю додаток, щоб викликати таксі.

Вибігаю з під’їзду і швидко обираю пункт призначення. Згори спливає повідомлення від Катріни:

@kate_rina

Не дякуй ;)

Про що це вона?

• Доброго ранку, пані!

Я відриваю очі від екрану. Просто переді мною стоїть Влад. Він посміхався мені і відчиняв дверцята пасажирського місця.

• Очам не вірю! - зі щирою радістю я кидаюся на нього з обіймами. - Я така рада тебе бачити.
• Та невже? Постійно бачимось в універі, - обіймає мене у відповідь.
• Я тиждень тебе не бачила.
• У зв'язку з останніми подіями час на мене у твоєму графіку є тільки в такі моменти , - він випускає мене із обіймів і вказує на сидіння.

Зачинивши за мною дверцята, він сідає в машину.

• На макдрайв і на пари?
• Ти чудо! - констатую я.
• А ти ні, - сумно посміхається він, виїжджаючи з мого двору.
• Знаю, - мені дійсно сумно від того, що з моменту появи Чеда ми набагато менше стали проводити часу разом і віддалилися один від одного.
• Що плануєш з цим робити?
• Молити тебе пробачити мене?
• Припинити цю гру з Чедом?

Мені стало ніяково від цих слів.

• Влад…
• Айлін?

В цей момент Владу хтось зателефонував. Хто б це не був, я нереально вдячна йому, а от Влад вочевидь не дуже.

• Так, - роздратовано рявкнув він. - Так, - повторив більш спокійно. - Я вже в дорозі, скоро буду. Знаю, але мав виконати одне термінове завдання, - він на мить відірвав погляд від дороги і посміхнувся мені. - Так, свою єдину і неповторну. Все, відключаюся.
• Єдину і неповторну? - посміхаюся я в надії змінити тему нашої розмови.
• Ти маєш рацію, можна ж було просто назвати твоє ім’я.
• І як можна було не здогадатися.

Ми звернули в сторону Мака. Влад взяв нам кави і ми помчали набережною до університету. Щойно він припаркувався біля нашого корпусу, як пролунав дзвінок. Ми вийшли з машини і разом пішли до входу.

• Дякую, що забрав мене, - говорю я, коли ми зупинилися, чекаючи на зелене світло для пішоходів.
• Подякуємо Каті за цю можливість. Я зірвався з ліжка щойно отримав повідомлення від неї, - зізнався Влад. - Вона мені рідко пише. Та що там рідко, майже ніколи, а тут з самого ранку. Я так і подумав, що йтиметься про тебе.
• Так, в її стилі, - я допивала каву.
• Мені тебе не вистачає, мала, - зізнається Влад. - Тому, я ще й буду винен Каті за таку можливість, - він бере мене під руку. Я посміхаюся, адже мені не вистачає його не менше.

Пролунав сигнал і загорілося зелене світло. Ми перейшли дорогу і опинилися просто біля нашого корпусу. На сходах збоку стояла Валерія, Женя. Спиною до нас стояв Чед. Мені знову ніяково. Сподіваюся, що вони не помітять нас і я швиденько проскочу всередину. Та я навіть не встигаю зорієнтуватися, як Валерія пискляво, на всю вулицю починає гукати Влада, солодко посміхаючись і не зводячи з нас очей. Тієї ж миті всі обертаються на нас з Владом.

• Підійдемо? - питає він, киваючи їм.
• Ти іди, а мені ще отримувати від Каті за запізнення, - натягую посмішку я і киваю у відповідь знайомій комтанії.
• Дякую за ранок, - посміхається він і відчиняє для мене двері.
• І тобі, -  я проводжу рукою по його щоці.

Заходжу до корпусу і кидаю швидкий погляд на Чеда. Що це? Страх? Я відчуваю страх? Дурня якась. Я проходжу в хол і бачу Катю, що міряла його кроками.

• Катріна! - махаю їй рукою.
• Ну нарешті! Поквапмося, - вона бере мене за руку і поспішає в бік аудиторії.

Викладача ще не було, а студенти сонно сходилися і займали свої місця.

• Сюди, - катя вказала на шостий ряд зверху.
• Сонечко, я така вдячна, що не на першу, - я радісно поспішила за подругою.
• Не дякуй, - вона сіла за парту і посунулась трохи до вікна, щоб я могла сісти поруч. - І за Влада теж.
• А це було максимально ідеально! - не приховувала я свого захвату.
• Знаю, це ж я.
• Але чому ти раптом вирішила прийти сьогодні? Говорила, що маєш складний проект на роботі і не зможеш з’явитися тут до модульних, - я зняла пальто і кинула його собі на коліна.
• Та просто, - Катя діставала блокнот і ручку з маркерами. - Чомусь захотілося.
• Ностальгія?
• Ну типу того, - відмахнулася Катя, риючись у себе в сумці.

Дивно все це якось. Зовсім не схоже на Катріну, у якої буквально все йде завжди за планом. Я відкрила інстаграм.