ПРОЛОГ

АЙЛІН

Я стою на березі моря. Тримаю каву і жадібно кутаюсь в пальто. Сьогодні на диво спокійний вітер. Мабуть, він прощається зі мною. Хоча, я впевнена, що повернусь сюди знову. Не так давно я говорила, що не належу жодному з міст. Не так давно я належала тобі. Не так давно? Минуло місяця три? Чотири? П’ять? Аби можна було, я б навіки залишиться хотіла  тут і ніколи не повертатися в Запоріжжя. Ніколи не бачити будь-кого з них. Колишніх друзі, ворогів… Я досі так і не знаю, ким ми були з тобою один для одного.

Зараз доволі тепло як для березня. Але я ще сильніше зненавиділа холод. Холод, і тебе.

Я знову спалюю мости, як і два роки тому. Нікого не чекаю, нікого не люблю.

Повільно допиваю подвійне американо з молоком, і вдивляюся в горизонт. Я щоразу намагалася зловити ту грань, де море стає одним цілим з небом. Щоразу безрезультатно. Щоразу тону у власних хаотичних думках. І кожного разу зіштовхуюсь там з тобою.

Сама не помічаю, як знову повертаюсь спогадами в той день.

Я стою посеред напівпорожньої аудиторії. Очі розгублено бігають з одного обличчя на інше. Влад нарешті піднімає на мене свій погляд і він остаточно добиває мене. Він сповнений співчуття і болю. Валерія ж дивиться гордо. Так дивляться переможці. коли нарешті отримали таку бажану і солодку перемогу. Навіть, якщо їм це вдалося болем іншої людини.

Тієї миті я стояла на краю. Я чула як ти зайшов в аудиторію, як завжди, пожартувавши про щось.

За секунду перед очима кожен дотик, слово, мовчання, сміх. Її фотографія. Слова Валерії. І фатальне усвідомлення усієї ситуації.

• Що з вами? - чорт, ти занадто близько. Мені боляче навіть від того, що ти стоїш поруч.
• Лія знає, - за інших умов, мене б налякав низький голос Влада. Тепер мені байдуже.
• Що знає?

Аудиторією прокотився мій сміх. І зараз моторошно було усім. Чомусь Валерія більше не посміхалась. На обличчі Влада з'явилося ще більше болю.

• Отже, клятих блондинок? - я розвертаюся і дивлюся в твої очі. Вже в той момент я знала, що ми бачимось востаннє.
• Може хтось мені пояснить…
• О, я звісно не на психолології, лише на економічному, але думаю, ще зможу пояснити запросто, - я бачу як змінюється твій вираз обличчя. - Перше кохання завжди так ранить. Я по собі знаю. Мабуть, Настя зробила тобі дуууже боляче, якщо після цього ти став покидьком, який тішить своє его за рахунок почуттів інших.

Ось він, страх від її імені.

• Ти мав попередити, що збираєшся рятувати себе, - я віддаю Валерії фотокартку і йду геть.

• Лія, ні, чекай! - рвешся ти.

Я застигаю на місці, але беру себе в руки і рішуче йду далі.