Глава 15 "Твоя рука в моїй руці"

Слім.

 Мен.

   ГОЛОВА ГУДИТЬ - від випитого вчора. В голові повно думок, які не дають голові заспокоїтись. Одна з них - Ноа дивний. Друга думка - Лія. Вона молодець. Так, так - вона молодець і не така боягузка, як я. Вчора у мене були всі шанси отримати Ноа і прокинутись із ним в одному ліжку. Що натомість я зробила? Правильно! Я злякалась, відшила Ноа і тепер ніяковію кожного разу, коли він поруч, згадуючи минулу ніч. Господи, які ж його губи смачні! Я зітхаю і згадую той вир відчуттів та почуттів, який дарували його цілунки, доторки… Ммм… як це було пристрасно і водночас ніжно. Все те, що я і в мріях припустити не могла. Він цілується просто нереально. А це міцне тіло, яке притискалось до мене… Можна на повтор?! Ага… а якщо і можна, то що я б цим зробила? Правильно - знову втекла. Я це добре вмію. Я тікаю від Ноа і водночас - я тут. І я ревную. Ревную його до Лії, бо знаю, що вона свого не випустить. А Ноа? Чого бажає він? Вчора він цілував Лію… і мене. Звичайно я сама напросилась, але він погодився. І ще й як погодився! Це було шалено з великої літери! І я б хотіла ще.

   Чую як Ноа підіймається сходами і кричить мені.

   — Я переодягну футболку і можемо йти.

   Моє серце калатає. Я вперше не знаю, як поводитись з Ноа наодинці. Ну звичайно, до цього ми язиками не сплітались. Вчорашня ніч змусила мене зрозуміти, що я всі ці роки ховалася від того, що зародилося ще в першу зустріч. Я намагалась зустрічатись з іншими, намагалась тримати Ноа на дистанції під назвою "дружба" тільки через те, що так сильно боюсь втратити його. Я зустрічалась з іншими - бо мені було всеодно, що буде з ними потім… я просто знала, що це ненадовго. Моя підсвідомість тому і пускала всіх тих хлопців в моє життя, бо я знала, що це все буде лише якийсь час. І коли настане мить сказати бувай - я не втрачу найріднішу душу. А Ноа - це моя рідна душа. І ця душа цілується так, що дах зносить. Коротше - я не знаю, як і що робити мені далі… Не знаю. 

   — Я зараз буду. — Голосно відповідаю і починаю одягати футболку та джинси. 

   Одягнувшись, я обережно відчиняю двері і спускаюсь сходами. Ноа вже чекає на веранді. На ньому сірі спортивки, велитенська футболка та бейсболка переврнута назад. Сексуальна незграбність… Я мимоволі облизую губи. До речі… в нього сьогодні легка неголеність і мене це заводить не по-дитячому. Ааа! Заспокойся Слім! 

   Ноа повертається, коли я виходжу на веранду і широко усміхається. Як йому можна встояти - усміхаюсь навзаєм. 

   Він бере мене за руку і говорить. 

   — Трохи пройдемось узбережжям, а потім піднімемось до лісу. Я таке класне місце знаю. Підходить?

   Я б з тобою на край світу пішла. За тебе можу життя віддати. А ти питаєш чи підходить мені прогулянка? Звичайно!

   — Звичайно! Із задоволенням!

   Наші пальці сплітаються. Це звичайно не вперше. Ми часто гуляли, тримаючись за руку, але сьогодні… після цілунку - це все якось дивно,… ніяково,… і моїм тілом виступили сироти. 

   Ми спускаємося східцями до узбережжя, і легені наповнюються бризом та ранковим повітрям. Тут так добре. Так затишно і - вдома. А головне - тут так добре, бо мене тримає за руку Ноа і ми насолоджуємося горизонтом, бухтою та тихими хвилями, які цілуються з піском. Небо таке блакитно-сріблясте… таке загадкове… Крізь рідкі хмаринки осіннє сонце зігріває своїм теплом. Але, як тільки воно ховається за хмари, відчувається осіння прохолода. Я обіймаю себе однією рукою, трохи міцніше мимоволі притискаюсь до Ноа. Раптом Ноа відпускає мою руку і міцно обіймає за плечі. 

   — Щось ми з тобою не розрахували сил. 

   — А?

   Ноа дивиться на мене з верхівки свого зросту і я червонію. Він це зараз про що? 

   Його усмішка стає лукаво-загадковою… така усмішка натякає на щось. 

   — А ти про що подумала, Пупсику? 

   — Я ще не встигла подумати - тому і запитую.

   — Я про те, що ранки вже прохолодні. От про що. — Ноа ще міцніше мене притискає до себе і я ловлю аромат його тіла. Хапаю, як риба повітря і розумію, що тихо тремчу. Він це відчуває, я розумію, але нічого не можу з цим зробити. Намагаюсь, але виходить так, що я ще більше тремчу. — Ти геть замерзла… чи це я на тебе так впливаю, Пупсику? — Він сміється. Але я добре розумію, що він нагадує мені про цілунок. Я вчора під ним вся палала та тремтіла… Оооо а як я зітхала…. Я все добре пам'ятаю. Навіть моє похмілля не зможе вплинути на спогади. 

   — Мені прохолодно… — Відштовхую його від себе і говорю. — Ти нахабний, ти це знаєш?

   — Зазвичай ти говорила, що я найкращий. — Знизає плечима Ноа і додає. — Щось змінилось?

   — Ні. — Видихаю я. — Ти так і є найкращий.

   — Дякую. — Переможно усміхається і знову притуляє мене до себе. 

   — Але і нахабний. Змушуєш мене ніяковіти. — Навіщо? Навіщо я це ляпнула?! Хто мене тягнув за язика?!

   — Цікаві факти. А що ще я змушую тебе відчувати? — Він дивиться на мене і я забираю очі від його пронизливого погляду.

   — Теплі обійми. І мені добре. А тепер помовчи трохи і послухай довкола себе природу. — Кажу так, наче я вивела його помедитувати. 

   Ноа сміється і тихо запитує.

   — Ще одне запитання, майстре з релаксу. Можна?

   — Ну? — Хмикаю і важко дихаю. Його обличчя торкається мого і я панікую.

   — Може хочеш повернутись, а потім пройдемся? Коли стане тепліше.

   — Еее ні. Пішли. Ти обіцяв показати гарне місце. 

   — Ну, тоді вперед. — Обійми стають все тіснішими і я обіймаю його спину навзаєм, бо куди мені ще подіти руку?!

   Ми повільно рушаємо, але вже за кілька метрів кроки робляться швидшими. Ми ніколи не вміли повільно гуляти. Який там релакс - це майже пробіжка. 

   Дивлюсь у бік скель, на яких височить ліс. Барви дерев просто приголомшують красою. Від темно зеленого до ніжно салатового… Від коричневого до світло неживого… Від помаранчевого до жовтого… Від червоного до кольору спілої вишні. Краса. Я дивлюсь у височінь до тих пір, поки голова не крутиться, а шия не затікає. Сміюсь і починаю нахиляти шию в різні боки.