Розділ 12 "Антидепресант"

Ноа.

 Мен.

   ЩО Я ЩОЙНО НАРОБИВ?! Я поцілував Лію. Мала провокаторка. От дівчисько! А Слім не краща за неї. Саме через неї все це і відбувається. Йоханий! Та причому тут вона?! Не можна змусити відчувати її те, що відчуваю до неї я. 

   Я скоро здурію від цього всього. Мені кортить сказати Слім все, що є в моєму серці, але вона ясно дає зрозуміти мені, повторюючи одне і те саме, що ми тільки друзі. Як нам жити цілий місяць разом? Я дивлюсь на неї і єдине, що хочу зробити - зацілувати її. А вона - як нагадати мені, що ми лише друзі. 

   Дістаю вино. Відкорковую його і думаю чи не напитись мені прямісінько з горла?.. Сміюсь в думках і сам собі кажу, що це найгірша ідея. Беру відкорковану пляшку і повертаюсь до столу. Сідаю там, де сидів раніше, тобто біля Лії, та не підіймаю очей на Слім. Відчуваю її погляд на мені, але все одно не дивлюсь у її бік. 

   — Слім, а ти звідки? — Запитує Лія. 

   — Раніше жила тут, а потім переїхала в Нью-Йорк. — Слім робить ковток вина.

   — То ви з Ноа знаєте одне одного давно?

   — Так. Ми навчались разом і поїхали до Нью-Йорка теж разом. — Слім знову робить ковток, і я розумію, що скоро в її очах буде роздвоюватись.

   — Вау! Клас! А жили… ви там теж разом? — Незаспокоюється Лія.

   — Ні. — Відповідає Слім.

   — А батьки… вони зараз в Мен? 

   Звичайне запитання, але я знаю, що воно означає для Слім. Я знаю про біль в її очах, навіть не дивлячись на неї, але зараз наші погляди зустрілись, і я бачу, якій болить.

   — Я не знаю де мої батьки. — Тихо говорить вона.

   — Як це? — Дія шоковано дивиться на Слім.

   Я хотів пояснити Лії чому так, але почув голос Слім.

   — Мене залишили на порозі церкви… І… відтоді я зростала в притулку і не одному. — Голос Слім тремтить, але вона стримує себе, щоб довести всім, що все гаразд. — Але все добре. В мене чудове життя, тож… все добре.

   — Слім вибач мене… я не хотіла. — Щиро говорить Лія і я бачу в її очах сльози, які вона стримує. А в очах Слім - біль, який вона майстерно зараз приховує усмішкою. 

   Я ковтаю. Мені болить за неї. Я не знаю, як можна було залишити маленьку крихітку… як можна було полишити своє маля? Коли я вперше почув її історію, моє серце стискалося від такої несправедливості, болю за неї і водночас гордість за те, що Слім стала такою сильною та незалежною. Вона ніколи не жалілась. Знаючи, що її ніхто не вдочерив, і знаючи, що вона добилась в своєму житті всього сама - я пишався неї всім серцем та душею. Вона неймовірно сильна. 

   В той вечір, коли вона розповіла мені про своє дитинство, про притулки та як нарешті покинула стіни одного з них, коли їй виповнилося вісімнадцять, - я накупив морозива, солодощів, печива і допінгів та сказав, що цей фірмовий рецепт називається - "антидепресант" і що він робить дива. Після того - ми завжди коли було фігово на душі - робили таку масу і поїдали її однією ложкою на двох. 

   — Ну, що ти Ліє… все добре. І таке буває. Життя не завжди таке, як нам хочеться. Але я щаслива. У мене гарне життя. — Каже Слім, і я знову, і знову пишаюсь силою її духу. 

    Ми зустрічаємося поглядами, і я з теплом усміхаюсь їй, а вона мені. Я так хочу її пригорнути до себе. Поцілувати. Хочу захищати від усіх негод усе життя. Я б все зробив для неї, якщо б вона тільки дозволила. Її щастя - це моє власне. Якщо б вона дала НАМ шанс. Якщо б тільки дала шанс…

   Усі сидять мовчки з мокрими очима, але я знаю, що не це Слім потрібно - тому розряджаю атмосферу.

   — Ну, що нап'ємось по вінця?! 

   Всі вибухають сміхом, але вже через дві години - ми дійсно готові. Добре, що хоч Саммер та Ілай живуть поруч. Їм не потрібно кудись далеко йти. Так само, як і Лії, яку вони забирають сьогодні до себе. Саммер та Ілай обіймають нас із Слім вже вдруге і говорять про те, як вони радіють, що ми тепер сусіди. Вони йдуть до свого котеджу. Я, Слім та Лія стоїмо на веранді і над нами нависає незручність ситуації. Слім обіймає Лію, та її. Коли Слім робить крок назад - каже.

   — Я в будинок… щось прохолодно після дощу. — За цими словами вона ховається в будинку. Робить вигляд, що збирає зі столу. 

   — Ну, що красунчику… треба закріпити ревнощі. Обіцяю після цього вона зробить все, щоб тебе скуштувати.

   — Ти про що?

   — Про це. — Лія встає навшпиньки і натискає на мої губи своїми. Шепоче. — Та дай ти мені вже того язика! — Її язик пірнає в мій рот і я відповідаю. Ця дівчина вміє цілуватись - нічого не скажеш. Кілька довгих хвилин ми цілуємось і чуємо, як щось розбивається позаду нас. Ми відриваємося одне від одного і дивимося на розгублену Слім, яка збирає щось на підлозі. — Готово! Тепер йди… але не напартач. Скористайся тим, що вона ревнує. 

   — Здається їй байдуже.

   — Чому чоловіки такі тугодуми?! Вона дуріє. Вона ревнує. Йди давай. — Лія торкається моїх грудей пальчиком, вдавано сміється і йде до сусіднього котеджу.  

   Якщо чесно, я і досі стою приголомшливий тим, що сьогодні ввечері відбувалося, але подумаю над усім завтра… бо зараз - я йду до Слім.

   Заходжу до будинку, зачиняю скляні розсувні двері і бачу, що Слім збирає розбиту тарілку. Я присідаю і відчуваю, що вино б'є у голову. Дві секунди і я в нормі. 

   — Я тобі допоможу… або… краще давай завтра все приберемо. — Говорю я і торкаюсь її руки. Вона підіймає на мене свої очі і я бачу в них сльози. — Слім, що таке?

   — Нічого. Просто… просто шкода тарілку. 

   Що вона верзе? А мене не шкода? Їй тарілку шкода… а моє серце ні. Жесть!

   — У мене є все для "антидепресанту". — Я усміхаюсь їй і вона усміхається навзаєм.

   — Це просто чудова новина. 

   Через дві хвилини ми робимо своє фірмове морозиво. Сідаємо на диван і ще… до "антидепресантів" беремо по келиху вина. Завтра голова буде розколюватись… але то буде завтра.