Глава 8 "Щастя на моєму порозі"

Минуло три дні.

Ноа.

 Мен.

   ЩЕ СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО, а вже хтось шкрябається в мої двері. Хто? Навіщо? У мене сьогодні день відсипання. Ми вчора з Ілаєм пропустили по скляночці, і я вирішив, що сьогодні я - сплю. Але хтось вирішив, що мені час вставати. За вікном тарабанить дощ. І я не розумію ту людину, яка вирішила помокнути під зливою. Дурдом якийсь. 

   Встаю з ліжка. Одягаю лише спортивні штани і так йду до дверей. Чую знову стукіт і говорю.

   — Зараз! Зараз! Йду так швидко, як тільки можу. — Невдоволено видихаю і клацаю замком. Відчиняю двері і стою, як вкопаний. На моєму порозі - щастя. Слім. Я мабудь сплю. Точно. Це сон. Такий реальний, що це просто капець. 

   — Не бреши… не так вже і швидко ти йшов відчиняти. — Сміється вона. Волосся Слім вологе від дощу, очі сяють від сміху, а на щоках рожеві плямки - вона ніяковіє. Слім ніяковіє?! Реально?! — Привіт, красунчику.

   Я в шоці. Я досі в шоці.

   — Це сон?

   — Якщо дозволиш увійти в дім і обійняти тебе - то зрозумієш, що не сон. — Вона знову усміхається і я обіймаю її міцно-міцно. Вдихаю аромат її волосся з нотками свіжоскошеної трави та квітів…та дощу. Ковтаю. Маю бажання вп'ятись в її губи і сказати, що я весь цей час божеволів та сумував, але просто стою і обіймаю її, а вона мене. Її голова притулена до моїх грудей і я знаю, що вона чує, як калатає моє серце, яке переривчасте моє дихання, але і я дещо відчуваю - її тремтіння. Ми розмикаємо обійми і дивимося одне на одного. 

   — Вибач, Пупсику - заходь до будинку. — Я беру її валізу, яка стоїть трохи далі на порозі і потрапляю під краплини холодного дощу. Здригаюсь і заходжу за Слім у дім. Ставлю валізу у коридорі та зачиняю двері. Повертаюсь до Слім і бачу, як її щічки почервоніли. Вона чого? Дивлюсь на себе і ніфіга не розумію. — Щось не так?

   Слім кліпає, наче після сну, і прокашлюючись, говорить.

   — Ні… все просто супер! — Голос на октаву стає вищим. — Вибач… я без попередження…

   Я знову її обіймаю і дозволяю собі швидкий цілунок в губи, коли вона задирає голову і дивиться на мене. Вона ще більше червоніє. Я відсторонююсь. Ми обоє тепер прокашлюємося і я нарешті говорю.

   — Це також і твій дім Слім. Я ж говорив. 

   Слім опускає погляд на мій торс, потім відводить погляд, і врешті-решт зустрічається зі мною поглядом. Невже я бачу вогники в очах?.. Це звісно не вперше, але… вона завжди говорила, що в мене супер тіло - але зараз… в її погляді щось нове і це ніяковіння… Щось змінилось.

   — Знаю, знаю… але я б мала попередити…

   — Стоп! Ти приїхала і я радий. Тобі цього досить?

   — Так. — Сміється і одразу говорить. — Ноа… мені немає де жити. 

   Я очманіло дивлюсь на Слім і підіймаю брови.

   — Не зрозумів?

   — Квартиру, яку я знімала - продають. І мені немає куди подітись… а ще я подумала, що можу попрацювати і онлайн… Кілька тижнів… може місяць і я знайду нове житло, і назад додому… Але… зараз… Можна я поживу в тебе?

   Це реально не сон? Ми будемо жити разом? За ці всі роки ми ніколи не жили разом. Так ми ночували одне в одного… але не жили разом. Це мабудь таки сон. Але за мить я розумію, що це сама справжнісінька реальність, коли Слім розстібає куртку і в мене перехоплює подих. Соски Слім твердіють від того, що краплі з її волосся потрапляють на тонку сорочку. Я ковтаю і намагаюсь контролювати пах. Важко… тому це точно не сон. Стільки титанічних сил, щоб не хапанути її та не понести в спальню, що це жестяра. 

   — Ти можеш жити тут скільки тобі потрібно. — Кажу і ковтаю слину, щоб не обризгати її. 

   — Ааа! Дякую, Ноа! Дякую!

   Вона кидається мені на шию і я боюсь, що вона відчує усе моє бажання. Здається, я можу її проколоти тим, що дуже сильно реагує на неї. Ерекція стає значущою, коли її груди з твердими сосками притискаються до мого голого торсу. 

   Я пропав.