Розділ 3 "Вдома"

Ноа.

Мен.

   Я ВЖЕ ТИЖДЕНЬ знаходжуся вдома в будинку своїх батьків. Тато помер сім років тому, а мама три року тому. Важко. В середині застигає біль. Душа болить. Важко не чути маминого сміху в аромату татових цигарок. Ця пара кохала одне одного до нестями. Вони шаленіли та виказували своє кохання так мило, що всі хто спостерігав за ними, могли сказати - це кохання. Над однією з фото надпис - "Рене та Джейк навіки разом". Торкаюсь картки на стіні, де мої батьки усміхнені та обіймаються. 

   — Ви навіки разом. Тепер на небесах. — Усміхаюсь з теплим сумом за ними, але вже з радістю додаю. — Колись знову побачимось.

   Я гадав, що у нас зі Слім теж так буде. Ось так - "Навіки разом", але вона наполягала завжди лише на дружбі, а я хотів бачити її своєю дівчиною, в якій буду бачити кохання всього мого життя,.. і друга,.... і коханку. Але… ми - друзі. 

   Цього тижня я лише раз зателефонував їй та написав кілька повідомлень. Я знаю, так не добре, але якщо я хочу хоч трохи притлумити біль - мені потрібно віддалитись від Слім. Це титанічні зусилля, але так буде краще для нас обох. Сам собі брешу, але життя іноді не таке, як ми собі малюємо. 

   Чую мене гукає моя кузина Саммер і виходжу на веранду. Сьогодні теплий та сонячний осінній день, і я вдихаю свіже повітря, наповнюючи легені ароматом лісу та води. Видихаю і повертаю голову у бік сусіднього котеджу. Саммер махає мені і говорить.

   — Привіт, братику! Сьогодні вечеряєш з нами. — Вона ставить перед фактом. Вони з Ноа - її хлопцем, якому я на початку хотів розбити носа і перерахувати ребра, став моїм хорошим другом, бажають мене розрадити усіма способами. Один із них - це постійні вечері та іноді обіди в них. Та кого я обманюю - і сніданки також. О! Ще пікнік був. Саммер хоче відволікти мене від думок про моє розбите серце, і я їй дуже за це вдячний, але щоб я не робив, в грудях ниє та пече. Я далеко від тієї - кого кохаю, але для якої я лише друг. — Ноа? Ти мене чуєш?

   Я хитаю головою і усміхаюсь своїй кузині. Її рудо-золоте волосся зібране в пучечок, мило хилитається, коли вона перегинається через перила веранди.

   — Чую. Я буду. Дякую. 

   — Сьогодні у нас ще буде гостя. — Вона широко та винувато усміхається, бо знає, що зараз отримає на горіхи. 

   — Тоді все відміняється. Вибач. Я сьогодні дуже зайнятий. 

   — Брехати не добре. 

   — Маніпулювати теж.

   — Ну братикууу… це сестра Ілая. Це просто вечеря з близькими. Прошууу тебеее… ну будь ласочка… — Вона складає долоні разом і вимолює мою згоду. Хіба я можу відмовити тій, яка так піклується про мене і любить?.. Звичайно що - ні. 

   — Добре. Але без фокусів. Зрозуміла? 

   Вона пищить на радощах і підскакує. Очі блищать аж сюди, а тепла усмішка сяє, немов те сонце. Вона сама немов сонце. Біля неї завжди тепло та добре. 

   — Обіцяю! Обіцяю! Це просто вечеря в гарній компанії. — Вона посилає мені повітряні поцілунки і додає. — До вечора! 

   — До вечора, Саммер. 

   Вона заходить у дім, а я сідаю в крісло на веранді. Погода просто неймовірна. Мен одягнув на себе фарби осені і ця картина заворожує погляд. Я вдома. Ця думка осідає в мені теплом, наче чую голоси батьків, які раді, що я повернувся. Так і є. Я знаю, - вони раді цьому. І я радий.

   Дивлюсь на бухту і сумно видихаю, коли думаю про те, як ми колись із Слім гуляли узбережжям і багато розмовляли. Це було кілька років тому, я тоді наважувався зізнатись, що закоханий в неї, а вона ошелешила мене тим, що переїжджає до недолугого ідіота Річарда… одного з екс бойфрендів. Коротше… і тоді не вийшло. Тай вона б одразу втекла, закрилась в своїй мушлі, і нашій дружбі прийшов би велитенський кінець. Я боявся, що ми не рушимо з місця, і того, що я так і залишусь лише другом. Мої страхи - реалізувались. Я так і залишився для неї лише другом біля якого добре, якому можна розповісти про побачення і робити вигляд, що вона не почула моїх слів на тій довбаній вечірці. 

   Я гучно видихаю. І заплющую очі. Аромат осені… торкається мого носа, сонце пестить обличчя, а у вухах десь далеко дзеленчить мобільний. Я розумію, що мелодія звучить з будинку і я точно знаю, хто це. 

   Хочу з нею поговорити. Хочу, але змушую себе залишитись на місці. Потім перетелефоную. Мені потрібно трохи часу… хоча - ні. Розплющую очі і встаю з крісла. Я телепень! Поводжусь наче ганчірка. Але я хочу почути її голос. І нічого з цим вдіяти не можу. Заходжу в дім і знаходжу телефон. Видихаю перед тим, як відповісти.

   — Привіт, Пупсику! — Кажу я першим.

   — Привіт, Ноа! Я сердита! Дуже сердита! — Я навіть бачу, як її милий носик супиться з маленьким кілечком в ньому. 

   — І чому ж це? — Запитую я, наче нічого не розумію.

   — Ти забув про мене. Поїхав і почав забувати. Три дні. Ти три дні не подавав ознак життя! Я дзвонила вчора, але ти не відповів. — Голос Слім робиться тихішим і вона невпевнено запитує. — Ти ображаєшся за щось на мене - чи що?

   Я проводжу рукою по волоссю і заплющую на мить очі. Коли розплющую, йду знову на веранду і відповідаю.

   — Ні Слім, з чого це ти взяла? Я просто ці дні весь час проводив з Саммер та Ілаєм і от сьогодні знову запрошений на вечерю. Вибач мене засранця такого. Не хотів тебе образити. — Це дійсно так, але я знову починаю ту ж саму платівку. Я слабодухий коли це стосується Слім. Не люблю коли вона засмучена. 

   — Вибач… це я напосіда. Просто я… геть сама. І я так звикла, що ми постійно на зв'язку… — Слім веселіше запитує. — То у вас сьогодні знову вечеря… Ваша невгамовна трійка!

   — Не тільки. Сьогодні ще сестра Ілая запрошена… тож… Я ще з нею не знайомий, але впевнений вона гарна людина, як і Ілай. 

   — Вона дівчина.

   — А я як сказав? — Я її не розумів.

   — Ти сказав "людина". 

   — І що?

   — Ти ж розумієш до чого ця вечеря?