Глава 1. "До зустрічі, Пупсику"

Присвята.

 Кохання вічне - ми з тобою про це знаємо. 

 Кохаю тебе.

 Герою Слава!
                                                                              

"До зустрічі Пупсику"

Ноа.

   Нью-Йорк.

   МИ СИДИМО в маленькій орендованій квартирці Слім, яка витирає мило свого червоного носика. Якщо чесно, ніколи не знав, як поводитись, коли вона плаче. Мені це геть не подобалось, бо я завжди почувався винним, навіть якщо я до цього непричетний. Але сьогодні - саме я є її причиною смутку. Моє рішення покинути роботу в редакції та поїхати - було для неї, як сніг на голову. І сьогодні саме той день, коли мої валізи спаковані та чекають мене у таксі, яке за гарну плату чекає на мене унизу. 

   — Я все одно не розумію, навіщо тобі їхати? У тебе чудова можливість стати через рік чи два головним редактором. У тебе була тут чудова квартира і раптом ти все це полишаєш. — Очі, немов у кицьки, дивляться на мене так, наче гіпнотизують. Іноді мені здається, що ці самі очі можуть вплинути на мене так, що я готовий сказати - "так" на будь-які її благання. Але… не сьогодні. Я все вирішив ще кілька тижнів тому, і вона про це знала. Хоча думала, що я передумаю. 

   Беру її руки в свої жмені, і дивлячись у блакитно-сірі очі, відповідаю на її запитання.

   — Я втомився від великого міста, хоча я був вдячний йому за цей дивовижний досвід і цю класну пригоду. Тепер я хочу додому. І маю бажання саме там відкрити власне видавництво. — Стискаю її руки, а потім витираю великим пальцем сльозу на її обличчі. Мені кортить поцілувати її, але кілька тижнів тому, коли я наважився під дією спиртного, яке ми розпивали під час святкування заснування редакції, сказати, що я від неї божеволію - я отримав поцілунок в щоку. Вона гадає, що я не пам'ятаю, що тоді сталося, але я не настільки був п'яний. І вона пам'ятає, але зробила все для того, щоб не підіймати на поверхню ту розмову і мої слова. Тож, через кілька днів після вечірки я вирішив, що досить з мене болю від того, що Слім ніколи не захоче бути кимось більшим мені ніж друг. А я хочу більшого. Я хочу її. Я кохаю її. — Слім - Пупсику, ми будемо бачитись.

  Вона випинає губу і я божеволію. Цікаво, яка вона на смак? Як ці губи цілуються і як вона зітхає? Я ковтаю і проганяю думки, на які я ніколи не отримаю відповіді. 

   — Коли? Коли ми зможемо бачитись? 

   Я не збираюсь брехати. Вона і сама знає, що це буде не часто. А для мене це і добре, бо я мушу, тримати дистанцію… мушу бо якщо не буду - моє серце просто не витримає. 

   — Ну… наприклад на свята. Ти ж завжди повертаєшся додому на свята… а тепер і я буду в Мен. Тож…

   — Мені цього замало. — Каже вона, дивлячись мені в очі.

   І мені цього замало, Пупсику. Я б хотів прямо зараз повести тебе до спальні і пізнавати тебе,.. куштувати тебе і визнавати, що тобі подобається,… які пестощі та цілунки… Але… ти не даєш мені цього шансу. Ти обрала дружбу. Ти ближче мене не підпускаєш. Щоб не порушити твоїх упереджень і не зіпсувати нашої дружби - я мушу поїхати. Хоча… як ми обоє зараз розуміємо мій від'їзд може зіпсувати дружбу. Але я більше не можу слухати про хлопців, про те, яке було її побачення і притискати її в обіймах, нібито жаліючи та співчуваючи, що новий ідіот - зник за горизонтом. Я б ще купив одному і іншому… і хто там ще з'явиться квиток на літак. Але, як показують обставини - я купив його собі. 

   — Слім… Пупсику - все буде добре. А мені час рухатись далі і тим паче - я реально хочу осісти в Мен. А ти - можеш навідувати мене, як тільки буде така можливість. І Саммер тобі буде дуже рада. 

   Слім починає втягувати носом. Її очі знову наповнюються сльозами, і мені так кортить заспокоїти її, що я готовий сказати - "Я нікуди не їду - це такий жарт!", але маю розум на те, щоб промовчати. Мені потрібно їхати. Потрібно залікувати своє серце, на яке вона не звертає уваги. 

   — Бляха-муха! Я так не хочу! — Вона обіймає мене і я на мить заплющую очі, вбираючи в себе тепло її тіла. Не знаю, коли буде шанс знову обійняти мого Пупсика, тому обіймаю якомога міцніше. Зараз я можу не приховувати своїх почуттів… вона всеодно гадає, що це все дружні, прощальні обійми. Цілую Слім в маківку і вдихаю аромат її волосся. Наповнюю ним свої легені і запам'ятовую. — Я не хочу, щоб ти їхав. 

  Відпускаю Слім з обіймів і встаю з дивана. Дивлюсь в блакитні очі і набираюсь духу, щоб врешті-решт піти. Таксі чекає… хоча це лише відмовка. Я не можу знаходитись занадто довго біля неї - бо ще одне її - "Я не хочу, щоб ти їхав" і я наламаю дров. Візьму і залишусь. А не можна. Не можна - бо я божеволію. Нам потрібно бути окремо… хоча я навіть не знаю, як буду без неї?.. Я вже не можу. І чим довше знаходжусь в її квартирі - тим більше розумію, треба йти. Зараз. Прямо зараз.

   — До зустрічі, Пупсику. — Підморгую їй і йду до дверей. Вона тихо йде за мною, опустивши голову і витираючи носика.

   — Я… я… можу якось змусити тебе залишитись? 

   Ми дивимося одне одному в очі, і я хочу сказати так - можеш! Скажи, що тебе не влаштовує лише дружба, що ти хочеш бути моєю - і я залишусь назавжди. Але ми обоє знаємо, що ти цього не скажеш… тому - говорю наступне.

   — Ні, Пупсику… я все вирішив. — Цілую її швидко в губи і вона з блимає очима. — Бувай. 

   — До зустрічі, Ноа. Хочу тебе погамселити, але… не можу - бо люблю. 

   А я тебе кохаю.

   — І я тебе люблю, Слім. 

   Вона обіймає мене востаннє, і я вилітаю з її квартири. Затримаюсь на хвилинку і кранти. Тому спускаюсь сходами ще швидше, ніж вилітав з квартири. Я на вулиці. Місто гудить… кипить власним життям… і от я - з розбитим серцем повертаюсь туди, де спокій - у власний дім. 

   Задираю голову і бачу у вікні Слім. Вона махає мені. Я підіймаю руку і усміхаюсь крізь тугу, яку вже відчуваю та махаю їй у відповідь. Йоханий! Болить. Стискає у грудях. Це повна фігня! Але долаю кілька кроків і сідаю в таксі.