Як за кам'яною стіною

Світло осіннього ранку повільно проникало крізь вітрини крамнички, заливаючи її теплим сяйвом. Джеф відчув, як сонливість тягне його назад у забуття, чого з ним зазвичай не траплялося. Він ворухнувся, і хвиля болю розкотилася тілом. Усі м'язи нили від тривалого нерухомого сну на холодній підлозі. Зусиллям волі він розплющив важкі повіки і прижмурився від яскравого світла, яке, здавалося, било просто в очі.
Нарешті вдалося сфокусувати погляд на циферблаті годинника. Дев'ята ранку!? Він скривився від різкого білю у голові. Вона розколювалася, ніби після гучної п'ятничної вечірки.
Ледве він піднявся, як почулися вже знайомі звуки - ричання, яке холодним жахом відгукнулося в його свідомості. Заражені. Їх було троє, і вони з усіх сил дряпалися через залізні грати вітрини, неначе намагалися пробитися до нього. Їхні розлючені очі і хижі рухи викликали у Джефа миттєву реакцію. М'язи напружилися, а адреналін прокотився по всьому тілу.
- Со Мі, прокидайся! Швидко! - скомандував він, навіть не повертаючись. Його голос звучав владно і чітко. Але відповіді не було. Тільки ричання заражених розривало моторошну тишу, що панувала в приміщенні.
Джеф обернувся, і його серце на мить завмерло. Він оглянув крамничку і зрозумів, що щось не так. Занадто тихо. Занадто порожньо. Жодних слідів Со Мі. Жодних ознак тих дивних дівчат, які вчора увірвалися в їхню пригоду. Залишилися тільки розкидані упаковки і бруд, що ніби насміхався з нього. Його погляд гарячково пробігав по кімнаті. Ні речей. Ні їхніх наплічників. Навіть його клинка - того самого, що не раз виручав в бою, не було. Ніби все розчинилося разом із ними, залишивши тільки відчуття пустки. Усередині нього щось обірвалося.

- Мала паскуда! - вилаявся Джеф, відразу зрозумівши, що й до чого. Згадав, як ввечері вони заповнювали наплічник продуктами і ліками. Згадав запашний чай, який так заспокоїв його розум - Підсипала снодійного! Стерво! Щоб тобі екзамен завалити!
Гнів вибухнув у ньому, як вулкан. Джеф почав метатися порожньою крамничкою, розкидаючи залишки товарів із полиць, збиваючи на підлогу все, що траплялося під руку. Банки з консервами, пачки з вівсянкою, пластмасові коробки зібралися в купу хаосу на підлозі. Він був розлючений на самого себе за те, що дав себе обдурити.
За затягнутим ґратами, тріо заражених із цікавістю спостерігали, як дивна здобич бешкетувала, немов ставши їх побратимом. Зчинивши гармидер за кілька хвилин, хлопець заспокоївся. Зупинився, здійняв голову догори і обхопив голову руками. Жадібно заковтнув повітря, затамував подих, намагаючись приборкати бурю емоцій, що розривала його душу.
- Е-ее-еууууу - пробелькотів здивовано мертвяк.
- Стулися! - крикнув Джеф у сторону дверей.
Він тяжко опустився на підлогу, притулившись спиною до столу з касою. Роздратування й гнів поступово згасали, залишаючи по собі порожнечу. Його голова схилилася на груди, а руки безсило впали на коліна. Тепер він був один. Ніхто не чекав його рішень, ніхто не розраховував на його мужність чи план. Він міг собі дозволити показати те, що приховував усі ці дні: страх і розгубленість.
Його порожній погляд блукав крамничкою. Розкидані товари, перевернуті полиці, брудна підлоги - усе це більше не мало значення. За дверима заражені продовжували грюкати, але навіть їхній шум здавався Джефу віддаленим, немов частиною якогось іншого світу.
Випадково він помітив щось незвичне на підлозі біля касового столу. Краєм ока вловив акуратно складений шматок паперу, що лежав трохи осторонь від загального безладу. Без особливого ентузіазму дотягнувся до папірця. Неквапливо розгорнув його.
Під його пальцями розправився тонкий аркуш із красивим, каліграфічним почерком. Літери, виведені чітко й акуратно, безпомилково були від Со Мі. Вона залишила йому повідомлення.
"Надіюся, ти пробачиш мою самодіяльність. Вибач, що не сказала тобі цього. Ми швидко відвідаємо мій дім і повернемося. Обіцяю."
Джеф кілька разів перечитав ці рядки, повільно вбираючи кожне слово. Його пальці несвідомо стиснули записку сильніше, коли він відчув, як у ньому піднімається хвиля гніву і розчарування.
- Ти така дурненька, - тихо промовив він, але в його голосі було більше смутку, ніж злості. Крива, іронічна посмішка розтягнула його губи. Со Мі з її наївною впертістю завжди знаходила спосіб ускладнити ситуацію. Він зітхнув, намагаючись приборкати бурю емоцій.
Він зрозумів, що сталося. Ці дівчата, з їхніми хитрощами і фальшивими посмішками, змусили її розділитися. Втерлися в довіру і обманули. Джеф із самого початку відчував, що щось у них не так: їхня зайва привітність, невиправдана цікавість і навіть те, як вони себе поводили. Це все було пасткою, і Со Мі, повірила, бо не могла уявити, що хтось здатний на зраду.
- Ну і як ти пропонуєш мені тебе рятувати? - сказав він, дивлячись на записку так, ніби вона могла відповісти. Його голос був сповнений сарказму, але в очах був відчай.
Він зім'яв папірець у кулаці і на мить завмер. Перед очима постала її фігура - невисока, але сповнена рішучості, з блиском в очах, який іноді дратував його, але водночас змушував захоплюватися. Вона завжди прагнула здаватися сильною, навіть коли робила найнеобдуманіші вчинки.
- Що ж, Со Мі, - тихо промовив він, повільно розгинаючи кулак і розгладжуючи записку. - Відпустити тебе так просто мені не хочеться. Та і використовувати тебе не позволю.
Джеф підвівся, його рухи стали чіткими і рішучими. Він кинув останній погляд на крамницю, що тепер нагадувала місце хаосу. Потім підняв свій рюкзак і перевірив залишки спорядження. Його план ще не склався, але він знав одне: він знайде Со Мі.

Сповнений рішучості хлопець швидко окинув оком приміщення. Серед хаосу його очі зупинилися на яскравій плямі червоного кольору - вогнегаснику, який висів на стіні, біля входу. Ідея народилася миттєво, він без зволікань схопив вогнегасник до рук, його пальці з силою стиснули холодний метал. Озирнувшись, переконався, що зомбі все так же стовбичили біля входу, безуспішно намагаючись прорватися через решітку.
Джеф прудко заскочив на полицю, яка колись була встелена товарами. Стелаж скрипів під важкістю його тіла, але хлопець не звертався на це увагу. Витримавши паузу, він напружився, підняв вогнегасник над головою і щосили вдарив ним по скляній вітрині. Гучний дзвін битого скла рознісся по магазину, мов сигнал тривоги, в той же момент хлопець зістрибнув у пролом на зовні. Зомбі, що весь цей час не випускали його з поля зору, миттєво попрямували на шум від розбитого вікна. Перший мертвяк, спритний і здавалося, найнебезпечніший, уже простягав руки до хлопця, але той із силою заїхав вогнегасником прямо в голову істоти. Глухий удар, і тіло зомбі важко впало на землю. Другий переслідувач, що біг услід за першим, перечепився через свого товариша і з комічною незграбністю покотився по землі. Третій, що вже наближався до хлопця, отримав струмінь білого порошку прямо в обличчя. Джеф, використовуючи вогнегасник, як імпровізовану зброю, зміг збити запал істоти, яка тепер марно розмахувала руками, кашляючи і бурмочучи щось незрозуміле. Затримавши переслідувачів у короткій сутичці, хлопець миттю накивав п'ятами, залишаючи далеко позаду невдоволене бурчання мерців.
Ноги, наче підкоряючись невидимому поклику, самі понесли його по дорозі у напрямку, який вони тримали вчора, разом із Со Мі. Уже кілька кілометрів лишилося позаду, коли хлопець почав збавляти темп і врешті зовсім перейшов на впевнений крок. Минуло не менше години, як втома почала нагадувати про себе, а позаду не чутно було ні шурхотіння, ні гарчання, він зупинився.
Джеф озирнувся, дивлячись у порожню дорогу за спиною. Тиша. Лише зараз він дозволив собі видихнути. Поставивши наплічник на землю, хлопець витягнув пляшку води, швидко кілька ковтків і вмив обличчя.
Прохолода допомогла зібрати думки, хоча тривога в середині не розсіювалася. Поправивши ремінь наплічника, Джеф знову рушив уперед, цей раз вже більш спокійно, але зосереджено. Однак, скільки б він не намагався зосередитися на дорозі, думки повернули його до вчорашнього вечора. Картинка постійно крутилася перед очима: хитрі посмішки тієї школярки та її напарниці. Як вони легко розіграли свою комедію, як невимушено отримали те, що їм потрібно, а він... Він просто повівся на цей спектакль.
- Йолоп! - раптом вирвався голосний вигук, який сам його здивував. Він озирнувся, наче боячись, що його хтось почує. Потім уже тихіше, але все так само люто, він продовжував - Безтолковий, довірливий ідіот! Обвели кругом пальця, як дитя. Обманули! І хто? Мала школярка і ця... ця клята куртизанка!
Слова застрягали в горлі, бо лють, що накочувалася хвилями, змушувала його зупинятися. Джеф стиснув кулаки, так, що нігті впивалися в долоні. Гнів був спрямований не стільки на них, скільки на самого себе. Щоразу, як він уявляв їхні насмішкуваті обличчя і бісився ще дужче.
- Кляті хвойди - голосно викрикував Джеф, не стримуючи напруги, яка кипіла в ньому вже кілька годин - Бісові діти!
Слова злітали з його губи, наче розпечені іскри, і з кожним вигуком він відчував, як гнів трохи відступає, але залишає по собі порожнечу. Він вдарив носаком черевика по каменю, що лежав на дорозі. Камінь полетів у кущі, але відповіді, звісно, не було. Його кроки луною віддавалися на порожній дорозі, обабіч якої густо тягнулися дерева. Гілля, сплетене над головою, створювало майже суцільну тінь, і лише вузькі промені світла пробивалися крізь листя. Але Джефу було байдуже до краєвидів - він був поглинений своїми думками та емоціями.
Захоплений емоційною розрядкою, Джеф зовсім не чув шум коліс автомобіля, що їхав йому на зустріч за черговим вигином дороги. І лише в останній момент тіло рефлекторно зреагувало на небезпеку, відскочивши в сторону.
- Козел! - прошипів Джеф, високо здійнявши руку і показуючи середній палець хамовитому водію - На дорогу дивися, довбень!
Автомобіль із напруженим ревінням двигуна прокотився ще кілька метрів, перш ніж гальма зі скрипом розірвали тишу. Він зупинився на узбіччі, здійнявши у повітря густу хмару куряви, яка закрила задню частину машини. Повільно прочинилися двері водія, і з салону вийшов молодик у спортивному костюмі. Його рухи були обережними, наче він очікував, що з тіні дерев ось-ось вирине небезпека.
Молодик уважно оглянув оточення, ковзнувши поглядом по деревах і дорозі, ніби перевіряючи, чи це не пастка. Здавалося, його очі просканували кожен кущ, кожен камінь на дорозі. Нарешті він зупинив погляд на дивакуватому пішоході. Його настороженість стала ще помітнішою, і на якусь мить між ними повисла напружена тиша.
Молодик повільно рушив у сторону Джефа, злегка нахиливши голову, як мисливець, що намагається прочитати поведінку здобичі. Одна рука була недбало захована за спиною, що наганяло Джефу настороженість. Його кроки були виваженими, а погляд здавалося вивчав кожну зморшку на обличчі пішохода.
- Чого вирячився? - безцеремонно запитав Джеф, коли той трохи наблизився.
- Ви говорите англійською? З вами все впорядку? - трохи з полегшенням запитав молодик.
- Так, я встиг відскочити... - почав Джеф, трохи знизуючи плечима.
- Я не про це - перебив молодик, злегка нахиливши голову, ніби спробував краще оцінити.
- Мене не кусали - запевнив Джеф, розуміючи, до чого той хилить.
- Добре - коротко відповів молодик.
Їх розмова нагадувала чіткий обмін відомостями між двома автоматами, запрограмованими лише на необхідне. Жодних зайвих емоцій, лише короткі запитання й точні відповіді, немов обидва виконували давно засвоєний алгоритм виживання.
Однак у цій лаконічності було щось більше – своєрідна гармонія. Здавалося, що вони обидва знаходилися на одній хвилі. Обоє, загартовані небезпекою, навчилися розпізнавати друзів і ворогів за лічені хвилини. З кожною новою фразою невидима напруга між ними поступово танула. Процес зародження довіри один до одного перервала симпатична білявка, що наполовину висунулася із вікна автомобіля і щось запитала молодика корейською. Той коротко відповів їй, і добавив вже англійською.
- ... він європеєць.
- Вітаємо в Кореї! - безтурботно прокричало дівча, розмахуючи руками, немов зустріла давнього знайомого.
- Куди ж ви йдете, якщо не місцевий? - запитав хлопець.
- Шукаю подругу.
- Ви знаєте, де вона живе?
- Ні - зі смутком у голосі констатував свою безпорадність Джеф - Казала її будинок, десь на околицях міста.
- Місто в іншій стороні.
- Так, я знаю. Мені довелося рятуватися від зомбі, що зустрілися мені біля заправки неподалік - майже не брехав Джеф - Тому тепер шукаю транспорт. Пішки я певно і за день не встигну.
- Ну так, далеченько звідси.
- А ви куди зібралися?
- Ми теж шукаємо декого. Їдемо в сторону міста.
- Не хочу здатися нахабою...
– Ми можемо тебе підкинути, але спершу я маю тебе оглянути, згода? – голос хлопця був рівним, впевненим. Його професійний підхід викликав у Джефа довіру. Без зайвих роздумів він кивнув на знак згоди.
Джеф зняв наплічник і обережно кинув його до ніг молодика. Той кинув короткий, але уважний погляд на вміст наплічника, швидко оцінюючи його і підійшов ближче. Уважний і зібраний, він жестами вказав, як саме Джеф має стати. Підкоряючись вказівкам, Джеф розвів руки в сторони і повільно обернувся на місці, немов проходив перевірку металодетектором. Хлопець оглядав його спокійно, без зайвої напруги, але не пропускав жодної деталі.
Огляд завершився швидко: хлопець ледь помітно кивнув, прибравши руку, яку тримав за спиною і поправив свої сортивки. Джеф відзначив, що той увесь час залишався напоготові і це викликало у нього ще більше поваги. Вони рушили до автомобіля, що стояв неподалік.
У машині їх зустріла блондинка, яка досі визирала з вікна. Вона явно цікавилася Джефом. Її очі вивчали його кожен рух, хоча в погляді читалася швидше цікавість, ніж недовіра. На задньому сидінні авто вже сиділа ще одна дівчина. Вона була зовсім не схожа на свою подругу - стримана, мовчазна і серйозна. Її пильний погляд, який вона кинула на Джефа, коли той сів поруч, містив у собі нотки недовіри, хоча вона нічого не сказала.
- Сама серйозність - подумав Джеф, зустрівши її погляд.
Автомобіль плавно рушив з місця і хлопець одразу зрозумів, що мовчазна поїздка їм не світить. Весела блондинка, яка сиділа на передньому сидінні, буквально випромінювала енергію. Вона раз у раз кидала запитання водієві, іноді, навіть не дочекавшись відповіді, відпускала жартівливі коментарі. Її дзвінкий сміх лунав так природно, що наповнював увесь салон теплом.
Іноді блондинка поверталася до подруги, яка сиділа позаду. Спершу Джеф подумав, що та буде стриманою і мовчазною, але невдовзі його враження змінилося. Міс серйозність, як він її подумки назвав, відповідала на жарти подруги з легкою усмішкою. У її очах блищала щирість і, хоч вона трималася стриманіше, її теплі відповіді додавали затишку до атмосфери.
Тільки водій залишався зосередженим. Його руки впевнено тримали кермо, погляд був спрямований на дорогу, і, попри постійний шум позаду, він ні на мить не відволікався. Його мовчазна присутність створювала відчуття стабільності й контролю.
Джеф мимоволі всміхнувся цій компанії, яка виявилася напрочуд дружньою і теплою. Їхні жарти й легкість нагадали йому про інший момент, зовсім недавній, коли він бачив подібну безтурботність. Він згадав посмішку дівчини, яку випадково врятував - ту, що навіть у найважчій ситуації залишалася світлою і щирою. Ця згадка наче ножем торкнулася його серця, викликавши легкий смуток і важкість у грудях. Її образ ненадовго змусив забути про шум навколо, залишивши лише гіркий післясмак втрати чогось важливого.
- То ви шукаєте свою подругу? - несподівано звернулася до нього блондинка, обернувшись із переднього сидіння. Її голос був легким і трохи жартівливим, але в очах читалася справжня цікавість - Ваша дівчина?
Джеф задумався на мить. Питання здалося йому простим, але чомусь викликало сум'яття. Він швидко зібрався і відповів:
- Ні.
Саме це слово, вимовлене тихо і майже невпевнено, здивувало його самого.
- Дивно, - продовжила блондинка, не втрачаючи свого зацікавлення. - Виглядає так, наче вона для вас дуже важлива. Якщо ви шукаєте її в такому небезпечному світі, це про щось говорить.
Джеф трохи знизав плечима, намагаючись підібрати правильні слова.
- Ми знайомі недовго, але я хвилююся за неї.
Блондинка усміхнулася, кивнула і промовила з нотками щирого захоплення.
- Ви хороший друг.
Серйозна дівчина, яка досі мовчала, несподівано долучилася до розмови. Її голос був м'яким, але в ньому відчувалася прихований авторитет.
- Ми теж переживаємо за свою подругу, - сказала вона, ледь нахилившись до Джефа. Її погляд на мить опустився і в ньому з'явилася тінь тривоги - Бідолашна Со Мі... Де ж ти?
Дівчина закінчила фразу і її голос, сповнений туги, завис у повітрі, поки вона вдивлялася у пейзажі за вікном, наче намагалася знайти відповіді в безкрайніх просторах за межами автомобіля. Джефа немов блискавкою вдарило. Він різко обернувся до неї, ледь не врізавшись плечем у спинку сидіння. Його раптовий рух змусив дівчину здригнутися, і вона здивовано поглянула на нього.
- Як ти сказала? - голос Джефа затремтів, в ньому явно відчувалося хвилювання - Со Мі? Та сама співачка Со Мі? З того гурту, як його там...
Блондинка, яка завжди випромінювала легкість і гумор, тепер виглядала ще більш заінтригованою. Її очі округлилися, а на обличчі з'явилася широка усмішка.
- Божечки, то ти наш фанат? - вигукнула вона, захоплено плеснувши в долоні.
Проте Джеф майже не помітив її реакції. Його увагу раптово привернуло дзеркало заднього виду, в якому він побачив напружений, пильний погляд водія. Той, здавалося, оцінював кожен рух Джефа, мовчки зважуючи, чи варто довіряти йому.
- Та ні... - Джеф зітхнув, ледь не обірвавши свою відповідь і провів рукою по волоссю, намагаючись впоратися зі змішаними емоціями. - Я не знаю ваш гурт... Тобто до цього не знав...
Він ледь не захлинувся власними словами, все ще не вірячи у своє щастя. Серце калатало в грудях, а думки безладно бігли в голові. Відчуття, що він нарешті знайшов важливу підказку, що приведе його до Со Мі, накривало хвилею.
- А ти точно з Європи? Не з кам'яного віку, бува? - кинула йому докір міс серйозність, ледь помітно насупивши брови. Її голос звучав стримано, але в ньому відчувався легкий укол образи.
Джеф, усвідомивши, що міг сказати щось зайве, поспішив виправити ситуацію.
- Со Мі, я її шукаю, - він нарешті знайшов сили озвучити те, що так довго хвилювало його - Я зустрів її в аеропорту. Потім ми разом вирушили до її подруг. Аєон і...
- Есоль, - підморгнула блондинка, зухвало кидаючи йому підказку.
- Так! – вигукнув Джеф, - Аєон... Значить, ти?
- Угу, - спокійно кивнула його сусідка, приховуючи ледь помітну усмішку - А ти, значить, той самий турботливий грубіян?
- Так ось, що вона про мене розказувала! - видихнув Джеф, обережно потираючи потилицю. У його голосі прозвучала суміш полегшення і збентеження. Він згадав, як Со Мі щебетала з подругами без упину, так і нічого не розпитавши.
- Насправді, це ще комплімент, порівняно з тим, що вона згадувала! - зареготала Есоль, кидаючи зухвалий погляд на Джефа. Її сміх лунав дзвінко й безтурботно, але він лише підлив масла у вогонь. Джеф, який і без того виглядав похмурим, мов насування грозової хмари, тільки сильніше насупився. Його щелепи напружилися, а погляд став гострим, як лезо.
- Не слухай її - м'яким голосом втрутилася Аєон, намагаючись згладити напругу. - Со Мі дуже добре про тебе відгукувалася. Казала, що ти захищав її і дбав про неї. Але... - додала Аєон, і в її голосі з'явилася нотка тривоги - Чому вона не з тобою?
У салоні повисла напружена тиша. Джеф опустив погляд, в його грудях знову запульсував знайомий біль. Пам'ять повернула його до тієї миті, коли він востаннє бачив Со Мі.
Зробивши глибокий вдих, Джеф, повільно підбираючи слова, почав свою історію. Його голос був трохи хрипким, як у людини, що давно тримає біль у собі.
- Все почалося коли ми вирішили покинути аеропорт - почав він, втупившись у підлогу автомобіля, наче це допомагало йому зібрати думки. – Ми ледве вирвалися звідти. Там було справжнє пекло, всюди хаос і ті... зомбі. Потім ми знайшли покинуту крамничку біля заправки. Зайшли всередину, сподіваючись знайти їжу чи щось корисне. Со Мі тоді ще трималася, навіть жартувала... Але потім усе пішло не так.
Він глибоко видихнув, намагаючись утримати емоції під контролем.
– Ми зустріли двох дівчат. Вигляд у них був... підозрілий. Але Со Мі, як завжди, бачила в людях лише хороше. Вона хотіла їм допомогти, навіть коли я казав, що щось не так. Вони її обманули. Одна з них відволікала мене, поки інша щось шепотіла Со Мі. Я не знаю, про що вони говорили, але після цього все зірвалося. Ми посперечалися... - Джеф гірко усміхнувся - Вона сказала, що я грубий і не довіряю людям. А потім... Потім вони просто зникли. Я їх не зміг знайти.
Джеф мовчав, опустивши плечі, немов вага спогадів знову тиснула на нього. Аєон дивилася на нього з явним співчуттям, тоді як Есоль ледь насупилася, її легковажність зникла.
- Де ж її тепер шукати? - задумливо запитала Есоль.
- Ви знаєте, де її вілла? - відповів запитанням Джеф, трохи нахилившись вперед, ніби намагаючись знайти відповіді в їхніх обличчях.
– Знаємо, – підтвердила Аєон, нахмурившись. – Але чому ти думаєш, що вона там?
Джеф задумався на мить, пригадуючи деталі, які спершу здавалися неважливими, а тепер набували сенсу.
- Вона постійно говорила про якусь фотографію - нарешті сказав він - Хотіла її забрати, незважаючи на небезпеку.
Аєон і Есоль переглянулися, і перша тихо зітхнула, наче ця згадка вивела на поверхню щось болісне.
- Це, напевно, єдине фото її батьків, що залишилося в неї, - сказала Аєон. Її голос звучав лагідно, але з ледь помітною гіркотою - Со Мі постійно возила його з собою. Але цього разу забула. Я пам'ятаю, яка вона була засмучена. Вона навіть хотіла вийти з літака, коли той уже підіймався в небо.
- Вона тобі не розповідала, що втратила батьків змалечку? - раптом запитала Есоль, уважно вдивляючись у обличчя Джефа.
Слова вдарили, наче постріл. Образ Со Мі, яка намагалася поділитися чимось важливим, але так і не змогла достукатися до нього, тепер стояв перед ним чітко. Його обличчя похмуріло, а погляд потемнів. Він відчував, як важкий тягар провини почав стискати йому груди.
- Чому я не прислухався до неї? - подумки картав себе Джеф - Чому не побачив, що їй це важливо?
У салоні повисла тиша. Лише гул двигуна тихо заповнював простір. Джеф на мить закрив очі, намагаючись знову зібратися з думками. Потім він поклав руку на плече Юджина, який весь цей час мовчки слухав, і з серйозним виразом обличчя промовив:
- Друже. Тисни ту кляту педаль! Я впевнений вони все ще у будинку Со Мі.
Двічі повторювати Юджину не потрібно. Він придав газу автівці. Тепер, заручившись підтримкою людей, яким він міг довіряти, Джеф був певен, що врятує Со Мі.
Пейзажі за вікном змінювалися із запаморочливою швидкістю. Автівка впевнено поглинала кілометри дороги, розрізаючи тихий, застиглий у часі світ. Джеф навіть не помітив, як вони промчали повз знайому заправку. Там, так само безцільно блукали мертвяки. Їхні невпевнені, недбалі рухи нагадували тріо п'яних друзів, що намагаються дістатися додому після нічної гулянки біля бару.
У салоні автомобіля було майже затишно, хоча напруга все ще витала у повітрі. Джеф розповідав про їхні дні в аеропорту. Він описував, як вони ховалися в невеличкій комірчині. Як добував провізію, незважаючи на все, він намагався підтримувати Со Мі. Його голос звучав рівно, але в кожному слові вчувався тягар пережитого.
Подруги Со Мі, у свою чергу, ділилися власними історіями. Їхні голоси часом тремтіли, коли вони згадували перші дні пандемії: хаос, крики, втрати і страх, який здавався нескінченним. Есоль розповідала з ноткою роздратування, намагаючись жартувати, щоб приховати свої емоції. Аєон була більш стриманою, її слова були короткими, але в них було більше болю, ніж у довгих описах.
Звивиста, вузька дорога поступово переросла у просторий автобан. Безлюдний і моторошно тихий, він простягався на горизонті, мов нескінченна стрічка. Юджин, який мовчав всю дорогу, впевнено кермував, його руки міцно тримали кермо. Він маневрував між покинутими машинами так легко, ніби це була не реальність, а захоплива гра. Джеф подумав, що він виглядає так, ніби грає в нову версію Need for Speed, забувши, що керує справжнім авто.
- Ти впевнений, що ми застанемо їх там? - запитала Аєон, доки Есоль вказувала дорогу для Юджина.
- Розкішна і дорога вілла відомої співачки. Ці жадюги точно захочуть там залишитися - запевнив її Джеф.