Я стою на горі трупів

В кімнаті панувала гнітюча тиша. Джеф завмер, нерухомо стоячи поруч Со Мі і втупився в екран телефону, який вона тримала. Вона сиділа в кріслі, не проронивши більше ні слова. Її руки ледь помітно тремтіли, але вона сиділа нерухомо, сховавшись у кріслі. Сльози, великі й гарячі, вільно стікали по її щоках, залишаючи блискучі доріжки. Жодного звуку, окрім важкого дихання, не порушувало тишу.
Джеф стояв так кілька хвилин, ніби скам'янів. Потім, здавалося, щось у цьому зламалося. Він важко опустив руки на стіл і припав до них чолом, ніби шукаючи опори. Глибокий, важкий видих прорізав повітря, неначе він намагався видихнути весь свій біль разом із ним. Зібравшись із силами, він повільно підняв голову, а потім провів руками по волоссю, намагався розгладити його із силою втискаючи, що видавало його розгубленість. Нарешті, його голос прорізав напружене мовчання.
- Потрібно відповісти...
- Що? - наче прокинувшись від гіпнозу перепитала Со Мі.
- Відповісти. Вона повинна знати, це краще чим даремні очікування - пояснив Джеф.
- Ти впевнений? Можливо вона тільки на цьому очікуванні і тримається.
- Так буде краще. Вона зросить сльозами гіркоту втрати і буде рухатися далі. Інакше, марні надії і сподівання все життя будуть труїти її душу.
- Ні... - хитала головою Со Мі - Я не думаю, що нам варто це робити.
- Ми вже прочитали повідомлення. Вона побачить це. Ми... Я повинен їй сказати. Відпиши їй.
Джеф на секунду застиг, ніби зважуючи кожне слово. Нарешті, злегка схиливши голову, він почав диктувати. Голос звучав глухо, монотонно. Со Мі мов на автоматі, слідувала за його словами, пальці неквапливо рухалися по екрану телефона. Вона переклала його коротке повідомлення корейською і завмерла, перед тим як відправити.
"Мені дуже прикро. Я підібрав цей телефон в крамничці аеропорту, біля тіла жінки. Взяв, щоб мати змогу зв'язатися з кимось. Я співчуваю вашій втраті. Вибачте"
Со Мі підвела благальний погляд на темне, наче грозова хмара, обличчя Джефа, очікуючи, що він все ж змінить думку.
- Відправляй - ствердно кивнув той. Вона натиснула "відправити".
Кілька довгих хвилин очікування, що тягнулися майже вічність і телефон тихо завібрував. Со Мі здригнулася від несподіванки. Опанувавши себе відкрила нове повідомлення від абонента "Донечка".
- Дякую... - прийшло коротке повідомлення - Дякую, що ви сказали мені про це. Надіюся вам вийде вибратися звідти неушкодженим.
Знову важка, тягуча тиша огорнула їх сховок товстим коконом. Важкий клубок став посеред горла, заважаючи зробити подих. Решту дня вони провели мовчки, кожен в своїх думках. Телефон ніхто з них того дня більше не наважувався брати до рук. Апетиту не було, лише якась пустка на душі. День давно добіг до закінчення, коли світло в їх прихистку було вимкнено. Сон ще довго не міг здолати набридливі думки, що крутилися в їх головах. Врешті, втома взяла своє і обоє заснули. Джеф сидячи у кріслі, Со Мі на столі.

Ранком наступного дня, Джеф все ще почувався розбитим. Його думки застрягли у вірі темних образів, які в ночі не давали йому спокою. Він був мовчазним і відчуженим, дивлячись у нікуди. Спогади про вчорашній день, наче старі рани, не переставали пульсувати в його свідомості, завдаючи нових хвиль болю.
Тим часом Со Мі, трохи пожвавішала після кількох годин відпочинку, щось тихенько мугикала собі під ніс. Вона сиділа на підлозі, уважно читаючи дрібний шрифт на упаковці локшини швидкого приготування. Їжа швидкого приготування була для неї в новинку, тож часу вона на неї витратила, ніби готувала дорогу вишукану страву. Нарешті закінчивши складний процес на імпровізованій кухні, біля кулера, вона подала одну порцію хлопцю. Той без інтересу лиш подивився на миску, з якої йшов пар.
- Поїж - обережно звернулася вона до нього.
- У мене не має апетиту - сухо відповів Джеф.
Со Мі дожувала порцію локшини, яку тримала паличками, відставила свою миску і стурбовано подивилася на похмурого хлопця.
- Послухай - почала вона - Ти не винен в тому. Не твоя провина, що вона інфікувалася. Ти лиш рятував своє і моє життя. Вона зомбі, розумієш? Вона вже до того була мертва. Не картай себе.
- Все ок, просто апетиту немає.
- Не заставляй мене кормити тебе, наче дитину - пригрозила Со Мі.
Джеф неохоче взявся до трапези, щоб не засмучувати наполегливу компаньйонку. Вона старається його втішити. Те, що вона казала хлопець уже не одноразово прокручував у своїй голові, переконуючи себе в тому. Лише щось не давало йому спокою. Перед очима раз по раз поставала картина, як кров гарячим фонтаном била з шиї жертви. Якщо вона зомбі, не жива, то чи має текти кров? Якщо вона мертва, серце не повинно ганяти кров по тілу. Погане передчуття глибоко засіло в серці Джефа. І в сотий раз обдумавши все, що вчора сталося, він виніс собі вердикт - не винен. Він робив і робитиме все, щоб вижити в цьому новому, шаленому світі. В минулому житті все пішло шкереберть, то нехай хоч в цьому він зможе вистояти перед труднощами.
Прогнавши нарешті надокучливі докори сумління, Джеф знову повернув, звичну для себе, холодну розсудливість. Він знову взявся за телефон, перевірив заряд і протягнув його для Со Мі.
- Зателефонуй подругам - запропонував він.
Со Мі обережно взяла телефон, трішки постояла просто дивлячись на нього, наче побоюючись зазирнути в екран. Відкинувши сумніви - розблокувала і стала набирати номер. Гудки протяжно тягнулися в динаміку телефона. Абонент по ту сторону не поспішав брати слухавку. З кожним гудком обличчя Со мі все більше наливалося тривогою. Їй згадалися повідомлення від доньки тієї пані, як вона надіялася і чекала, що мама відповість. Думка, що щось сталося з її подругами холодним подихом пробирала до кісток.
- Алоу - почулося в динаміку, певно на останньому гудку.
Тривога на обличчі дівчини в мить розвіялася. Щира широка посмішка осяяла її миле личко. Вона швидко привіталася зі знайомим голосом, що чувся з динаміку. Говорила з подругами, не стримуючи сліз радості, хвилин двадцять. Джеф не розумів суть розмови, вони розмовляли корейською. Він лиш терпляче чекав, коли Со Мі зможе йому переказати все, що вони обговорили.
Довга розмова завершилася. Дівчина повільно опанувала себе, протерла сльози і ще раз посміхнулася. Було видно, що вона переживала за подруг, як за свою родину. І тепер, коли вона почула їх голоси, видихнула з полегшенням. Джеф намагався не підганяти її, але з нетерпінням чекав від неї новин.
- Ну що? Що вони сказали? - не витримав він.
- З ними все добре - почала радісно доповідати Со Мі - Юджин. Ну, наш начальник охорони, врятував їх. Вони зараз в безпеці, в заміському маєтку нашого гурту. Дуже переживали за мене. Я така рада була їх чути.
- А ще? - вже став підганяти її до важливого Джеф.
- Що ще? - приложила пальчик до губ дівчина - А, ну вони запитували чи ти мене не ображаєш. Казали, що дадуть добрячого копняка, якщо ти вестимеш себе погано. А, і ще сказали, що моя валіза і телефон були в машині, тож я тепер не переживаю. Там було стільки класних фото...
- Я тебе не про це запитую! - перебив її замріяну розповідь Джеф. - Ти запитала в них, що відбувається в місті? Чи повідомляли щось по екстрених новинах? Як діє влада? Які вказівки дали? Куди людям рухатися? Де безпечно? Ти дізналася, що нам робити далі?
- Еем... - зам'ялася дівчина, опустивши погляд - Ну, ми якось захопилися, стали обговорювати тебе... Юджина... Потім Есоль згадала одну смішну ситуацію, що сталася з Аєон...
- Тобто ти нічого не дізналася? - допоміг їй знайти вірні слова Джеф.
- Вибач - винувато прошепотіла вона.
- Дідько, ти теревенила з ними більше ніж пів години, а саме важливе не запитала! Телефонуй знову, доки мережа є.
Со Мі поспішно набрала подруг ще раз. Знову почала розмову з привітною посмішкою, вловивши суворий погляд Джефа на собі, різко прибрала її з обличчя. Він не розумів їх розмови, але був певен, що вона жаліється який він серйозний і заставляє розпитувати різні безглузді речі. А подруги певно трішки кепкували з цього. Все ж ще через пів години, Джеф отримав чітку доповідь від Со Мі. Подруги розповіли, як вони врятувалися. Поїхали в місто, викликали поліцію. Копи не вірили в розповіді дівчат, і лише Юджин, зміг переконати їх поїхати все перевірити. Потім до аеропорту поїхала вже ціла колона поліцейських машин і швидких. Певно, медики вивозили поранених, а ті по дорозі перетворювалися. Так зараза розрослася по місту. Доки хаос не захлинув всі дороги, що вели з міста, їх начальник охорони швидко відвіз дівчат подалі від мегаполісу. Офіційні особи запевняли по телевізору, що ситуація під контролем. Потім запровадили комендантську годину і радили жителям міста не покидати свої домівки. Більше ніякої інформації не надавали. Вони не знали чи вже розробили якийсь план дій в подібній ситуації і не знали, де буде безпечно. Лиш попередили, що в місто краще не їхати.
- Паскудно - підсумував її доповідь Джеф.
- Що робитимемо, ми так і будимо тут сидіти?
- Поки що кращого варіанту я не бачу - задумливо відповів він.
- І довго ми ще не будемо виходити?
- А куди ти так поспішаєш, ти чула подруг? Тепер всюди небезпечно.
- Ну... Просто, розумієш? - почала знову затягувати пряму відповідь Со Мі.
- Що?
- Мені потрібно вийти - сором'язливо видавила із себе ці слова дівчина.
- Ти хочеш в туалет? - нарешті допетрав Джеф.
- Так - кивнула вона, майже нечутно пробурмотівши.
- Теж мені проблема - Джеф важко зітхнув і підняв очі до стелі, ніби шукаючи там сили. Невдоволено пирхнув, бо Со Мі відволікала його від планування подальших дій такими дрібницями.
Джеф покрокував в сторону шафи, що була біля виходу. Відкрив її і став розбирати завали того непотребу, що накопичував попередній власник. Потім узяв рожеву валізу, відрізав від неї кришку, і розмістив у шафі. Закінчивши свій імпровізований проект, він з гордістю випростався, жестом магічного чаклуна показав на результат своєї праці і повідомив, ніби завершив щось грандіозне.
- Ласкаво просимо - промовив він.
- Ти серйозно? Ти ж в кімнаті! - заперечила Со Мі.
- Обирай. Або я поруч, або зомбі. Шафа велика і простора, така малеча як ти, там точно поміститься.
- Ну тебе - пирхнула дівчина недовірливо оглядаючи нову споруду. Від того, що вона тупотіла з ноги на ногу стало зрозуміло, що довго терпіти їй не вдасться - Відійди в той куток.
Джеф покірно покрокував у до протилежної сторони кімнати, завалився в крісло і легким порухом розвернувся обличчям від Со Мі. Вона провівши його поглядом, залізла до шафи і ще раз визирнула з-за дверей, перевіряючи чи не підглядає він.
- І закрий вуха - скомандувала вона.
Хлопець без заперечень, показово розвівши руки в сторони затулив долонями свої вуха.
- Ти мене чуєш? - для остаточності запитала Со Мі.
- Ні, не чую - з смішком в голосі відповів Джеф.
- Ей! - писнула дівчина і пригрозила йому кулаком, коли той з посмішкою на обличчі, знову покрутився в кріслі - Закрий вуха, бо я тебе випхаю за двері!
- Добре, добре - підняв руки, ніби здаючись - Я просто пожартував.