Бий, замри або біжи

Джеф швидко поринув у глибокий сон, неначе його свідомість вимкнула рубильник, щоб дати мозку відпочити та перезавантажитися. Проте замість спокою, який зазвичай приносять сни, його підсвідомість запустила марафон зі сцен кривавих фільмів жахів. Кожна деталь була надто реальною, ніби це відбувалося наяву. Йому снилося, як він опинився серед натовпу розлючених, спотворених людей. Вони, немов хижаки, з диким виразом облич тягнули до нього руки. Намагалися схопити його, затиснути в залізних обіймах. Знову і знову він виривався з їхніх рук, але кожна спроба втечі закінчувалася новим нападом. В якийсь момент один із них - здоровенний чолов'яга з перекошеним обличчям - раптово вчепився йому в руку закривавленими щелепами. Біль був неймовірним. Джеф боровся з усіх сил, але зомбі, мов скажений звір, продовжував роздирати плоть. Нарешті, із жахом усвідомивши, що втратив руку, хлопець кинувся бігти, прикриваючи залишок правої руки, з якої сочилася кров.
Знайшовши порожню комору, він сховався під стелажем з інструментами. Там, у темряві, він притиснувся до стіни, хапаючи ротом повітря. Його рука, чи точніше, те, що від неї залишилося, пульсувала болем, а кров темними краплями стікала на підлогу. З жахом він дивився на культю, не вірячи, що руки більше не має. Намагався поворушити пальцями, але не відчував нічого. Тіло ще не звикло до втрати, і мозок продовжував посилати сигнали до відсутньої кінцівки. Щось у цьому сні здавалося занадто реальним, і цей страх переслідував його навіть після пробудження.

Прокинувшись, Джеф опинився у цілковитій темряві. Стіни кімнати без вікон поглинали будь-яке світло, але він одразу згадав, де знаходиться. Згадав, як заснув на столі, втомившись від безкінечного дня. Тіло, здавалося, заціпеніло після короткого, неспокійного сну. Права рука, як і уві сні, зовсім не відчувалася. Вона була абсолютно нерухомою, ніби її й справді більше не існувало, як у його кошмарі. Піднявши ліву руку, порухом пробудив циферблат годинника і той м'яко залив кімнату легким блакитним світлом. У цьому приглушеному сяйві він почав розпізнавати деталі оточення. Джеф лежав на столі, а праворуч спала дівчина. Вона притиснулася до нього всім своїм тілом, шукаючи тепла. Її обличчя було розслабленим, губи трохи відкриті, а маленький носик мило ворушився у такт рівному диханню. Десь посеред ночі вона, мабуть, вирішила позбутися незручного рюкзака, який спершу слугував їй подушкою, і тепер зручно вмостилася на його правій руці. Зрозумів причину втрати руки у своєму сні і її оніміння наяву - голова дівчини перекрила кровообіг, перетворивши кінцівку на «мертву» частину тіла. Джеф обережно почав вивільняти руку. Йому не хотілося будити цю хитрюгу, яка так безтурботно скористалася його плечем, як подушкою. Він рухався повільно, щоб не потривожити її сон. Нарешті звільнивши руку, він тихо підвівся.
- Хіба уже ранок? - пролепетала сонним голосом Со Мі, все ж прокинувшись.
- Дев'ята година - відповів Джеф спокійно, намагаючись не злякати її різкими словами - Я ввімкну світло.
Освітлюючи дорогу циферблатом годинника, він обережно рушив у напрямку вимикача. Темрява кімнати змінилася на яскраве біле світло. Воно різко вдарило по очах, змушуючи обох на мить зажмуритися. Коли зір звик до освітлення, Джеф озирнувся на дівчину. Со Мі вже сиділа на столі, підтягнувши під себе ноги, як маленька дитина, що тільки-но прокинулася. Сонно примружені очі, вона потирала кулаками, намагаючись прогнати залишки сну. Здавалося, страхи та хаос учорашнього дня були для неї лише далеким спогадом, що загубився в часі. Со Мі повільно подивилася на Джефа, потім - на світло, що заливало кімнату. Легко зітхнула, ніби сьогоднішній ранок обіцяв хоч трохи більше спокою.
Джеф мовчки спостерігав за нею, потирав і розминав руку. Кров, що стала поступати в кінцівку, пульсувала електричними розрядами, повертаючи всі нервові клітини в норму. Він не наважувався порушити короткий момент тиші, перш ніж новий день знову нагадає їм про небезпеку.
Хлопець повільно, майже беззвучно, попрямував до дверей. Зупинившись перед ними, він обережно приклав вухо до холодної дерев'яної поверхні. Намагаючись ігнорувати звук власного серцебиття, зосередився на тому, щоб уловити невідому загрозу з іншого боку. По ту сторону стояла тиша. Не було чути криків чи ричання мертвяків. Гарний знак, адже сьогодні він планував вийти в розвідку.
- Знаєш, а ти мила коли спиш - почав розмову Джеф.
- Дякую - навіть трішки смутилась Со Мі від несподіваного компліменту - Тільки коли сплю?
- Так, тоді не чути твого невдоволеного бурчання - посміхнувся він.
- Ну тебе - образившись, надула щічки. Вже хотіла провести йому повну лекцію, під назвою "100 і одна причина чому ти грубіян", як раптом, страшний рев роздався на всю кімнату. Принаймні їй так здалося...
- Проголодалася? - запитав Джеф.
- Ми вчора навіть не поснідали - винувато прикривала живіт Со Мі.
Джеф став копирсатися у своєму рюкзаку. Після кількох хвилин пошуків він урочисто дістав з нього стік розчинної кави і невеликий енергетичний батончик. Міміка обличчя Со Мі не розділяла його радості.
- А чогось кращого не маєш?
- Звісно, ще миска рамену є.
- Справді? - засвітилися її оченята від радощів.
Джеф мовчки взяв пластиковий стаканчик і підставив його під кулер. Тонкий струмінь гарячої води наповнив посудину, випускаючи легку пару, яка закрутилася в повітрі. Протягнув імпровізований сніданок вибагливій красуні. Со Мі взяла запропоноване, трохи піднявши одну брову, ніби перевіряла, чи це черговий жарт. Вона невпевнено покрутила батончик у руках, а потім обережно надкусила невеликий шматочок. Легке здивування з'явилося на її обличчі - солодкий, насичений смак був зовсім не таким, як вона очікувала. Батончик виявився не лише їстівним, а й приємним на смак. Заледве проковтнувши перший шматок, вона швидко розправилася з рештою, насолоджуючись кожним укусом. Закінчивши з поживним делікатесом Со Мі взяла в руки гарячий стакан, злегка нахилившись над ним. Від напою піднімався м'який аромат кави. Вона склала губи трубочкою й обережно подула на поверхню, намагаючись охолодити гарячий напій.
- Не так погано, як я собі думала - наче неохоче погодилася Со Мі.
- Розчинна кава це найкращий винахід людства. Напій, з чудовим ароматом і насиченим смаком. Весь робочий клас лиш на ній і тримається. А багачки, типу тебе, навіть не підозрюють наскільки це смачно.
- Ти так рекламуєш цю каву, наче намагаєшся мені її продати. Але смак дійсно не такий вже і поганий.
- Ти просто голодна. Насправді це огидний напій - посміхнувся Джеф - Цукор трішки придасть мозку сил і енергії. А кава мала б зігріти.
- Ого. То ти все ж можеш бути милим і турботливим.
- Тільки коли бачу красиву дівчину або по понеділкам.
- Ой, дякую це так приє... Тссс - не договорила Со Мі, згадавши, що вчора була неділя і цикнула в його сторону.
- Не дуй щічки - винувато проговорив Джеф - У нас немає більше їжі. Я планую сьогодні вийти і розвідати все. Можливо знайду щось смачніше.
- Ей! Що значить ти? А я? Ти думаєш я тут сама сидітиму? - стала заперечувати Со Мі.
- Так буде краще.
- Чим це краще?
- Ну, наприклад, один з нас точно проживе довше - посміхнувся він.
- Не смішно - суворо зложила на животі руки.
- Якщо серйозно, то в тебе жахливе взуття. Ти не зможеш бігати чи тихо рухатися на таких каблуках. А ще треба, щоб хтось стеріг це тихе місце.
- А якщо тебе вкусять?
- То я не прийду до тебе. Зачекаєш мене пів години, якщо не прийду можеш придумати інший план.
- Але ти не полишиш мене тут одну? - допитливо подивилася вона своїми карими оченятами.
- Ні, обіцяю я повернуся. Навіть постараюся знайти тобі одяг, бо твій вигляд мене трохи бентежить.
- Ей! - пригрозила вона маленьким кулачком - Ти можеш не дожити до зустрічі із зомбі!
Джеф лиш посміхнувся бойовому настрою подруги і став випорожнювати свій рюкзак. Він старанно перешнурував кросівки. Закинув пустий рюкзак на плечі. Трішки покопирсавшись у шафі знайшов якусь важку статуетку, примірявши її вагу однією рукою, ствердно кивнув сам собі. Закінчивши всі підготування до небезпечної вилазки, хлопець важко вдихнув і кинув погляд на недавню знайому. Дівчина сиділа у м'якому кріслі і нервово спостерігала за всім.
- Тільки... - нерішуче почала вона.
- Що? - перепитав хлопець.
- Будь обережним, я не хочу лишатися тут сама - тихо проговорила.
- Ок, я повернуся якнайшвидше - заспокоїв її Джеф.
Він бачив, що попри свою зовнішню неприступність і бойовий характер, дівчина страшенно боялася диких перемін, що сталися в цьому аеропорту минулого дня. Він розумів, настільки їй важко навіть подумати про можливість лишитися тут на одинці з монстрами. Але й він сам не збирався вмирати. Чомусь тривога, що мала б огортати його душу, не відчувалася взагалі. В середині грудей було легке тремтіння, але від очікування перед невідомістю, а не від страху. Хлопець з подивом усвідомлював, що йшов на дуже небезпечну справу і радів цьому.