Розділ 2: Моя підтримка

Я більше не могла там залишатися.

Скориставшись миттю, коли дівчата відволіклися, я різко відштовхнула одну з них, схопила свій одяг і канулася до дверей.

—Стій! Почалося позаду.

Але я вже вибігла з будинку.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Я бігла, не озираючись. Сльози застилали очі, дихання збивалося, а серце калатало так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей.

Я не знала, куди біжу.

Хотілося лише опинитися якомога далі.

Раптом попереду почувся знайомий голос.

— Еллі?

Я різко зупинилася.

Переді мною стояв Еміль

Він уважно подивився на мене. Його усмішка миттєво зникла.

—Що сталося? Ти плачеш?!

Я мовчала.

—Еллі подивився на мене.

Я повільно підняла очі, і він помітив синці, розпатлане волосся та мій переляканий погляд.

—Ходімо зі мною. Тихо сказав він. —Тут не варто залишатися.

Я ледь помітно кивнула

Ми мовчки йшли вулицею. Еміль не став засипати мене запитаннями. Він просто, був поруч.

Невдовзі ми дійшли до його будинку.

—Заходь. Сказав він, відчиняючи двері. —Ти в безпеці.

Я несміливо переступила поріг.

Еміль приніс мені склянку води, й сів навпроти.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша.

—Еллі. Тихо промовив він. —Ти не зобов'язана нічого розповідати. Але якщо хочеш.. я вислухаю.

Я міцно стиснула склянку.

—Вони знову знущалися наді мною! Я.. вже не можу. Сказала я.

Еміль опустив погляд.

—Знову Крістіна? Спитав він.

—Еміль не треба..

—Еллі, мене вже це дійстало я, більше не буду мовчати і нічого не робити!

Я мовчки витерла сльози.

Я вперше що довгий час відчула, що мене хтось справді слухає та підтримає.

І хоча біль нікуди не зник, поруч із Емілем він уже не здавався таким нестерпним.