Розділ 1: Знайомство.

Мене звати Елеонора Велліс. Але майже ніхто не називає мене повним ім'ям. Для всіх я просто Еллі. 

Мені 16.

Я не з тих людей, які голосно сміються посеред класу або легко заводять друзів. Зазвичай я мовчу, я вважаю, що так простіше. Якщо не привертати до себе увагу, тебе помічають рідше.

Хоча... це не завжди допомагає.

Я люблю музику. Коли співаю, здається, ніби весь світ затихає, ніби зникають насмішки, злі погляди й відчуття, що я зайва.

У мене є мрія — одного дня вийти на сцену. Не важливо скільки людей буде в залі. Головне, щоб вони слухали мене, а не сміялися.

—Ну що, Велліс.

Я навіть не встигла повернутися.

Чиясь рука різко схопила мене за зап'ястя.

—Ходімо. 

—Відпусти! — сказала я, намагаючись вирвати руку.

Але мене вже тягнули коридором.

Кілька дівчат перегородили дорогу, щоб ніхто не втрутився.

—Ти що думала, що ми про тебе забули?

Мене штовхнули до стіни.

Спина боляче вдарилась об холодну плитку

—Досить! Залишите мене! закричала я дивлячись їм в очі.

Дівчина лише зневажливо посміхнулася.

—Дрянь!

Вона різко вдарила мене в живіт. Я втратила рівновагу й впала на  підлогу.

—Вона ваша.

Інші одразу оточили мене, на даючи підвестися.

Припиніть! Будь ласка! Закричала я, намагаючись закритися руками.

—Припиніть!

—Хахахахаха.

—Будь ласка..

—Дівчата, годі.

Сльози застилали мені очі. Я безсило опустилася на долівку, не маючи сил навіть поворухнутися.

—Чого розляглася?! Встала!

Я мовчки підвелася, ледве тримаючись на ногах.

—Ну чого ти така вяла? Пішли помиємо тебе, бо ти вся.. в крові).

Так, це моє життя. І воно таке без перерви на обід.

 Я майже забула.. ця дівчина.. Її звати Крістіна або Кріс.  І вона  мене ненавидить, за що? Просто так, без причини.

Ще ви можете питати куди ми йдемо. Вона веде мене до собе0 додому, щоб привести до ладу.

—Ну що гарнюня Ось ми і дома, готова до фотосесії?

—Яка фотосесія..? Дуже тихо спитала я.

—Зараз ми все тобі покажемо).

Вони посадили мене, і як завжди почали витирати мене серветками, але потім вони схопили мене і почали роздягати..

—Що ви робите!! Припиніть!! Це не законно!

—Не переживай ми нікому не скажемо).

Вони дістали  камеру і почали мене знімати.

—Усміхнися! Ти ж так любиш сцену.

Усі вибухнули сміхом.

Я опустила голову, намагаючись закрити обличчя.

У той момент я зрозуміла що найбільше болять не синці.

Найбільше болить, коли тебе позбавляють гідності, а навколо нема жодного хто зміг би захистити.