Розділ 69. Наше місце 

Минуло кілька тижнів. 

Будинок Саші поступово переставав бути тим ідеально впорядкованим простором, у якому кожна річ мала своє чітко визначене місце. Тепер на спинці дивана іноді лежав Вікин кардиган, на журнальному столику з'явилися книжки, а на кухні поруч із його звичними чашками стояли дві нові — з кумедними написами, які Віка купила дорогою додому. 

Саша спочатку намагався зберігати колишній порядок, але досить швидко зрозумів одну важливу річ: теперішній безлад йому подобався значно більше. 

Особливо коли вранці він знаходив на кухні записку, залишену Вікою. 

«Кава в машині. Сніданок у холодильнику. Фікус полити. І не забудь, що я тебе люблю». 

Останній пункт він перечитував щоразу, навіть якщо вже давно знав його напам'ять. 

Того ранку Віка з'явилася на кухні, коли Саша саме перевіряв пошту за чашкою кави. 

— Доброго ранку, — сонно привіталася вона, підходячи до нього. 

— Доброго, — він відставив телефон і поцілував її в чоло. — Як спалося? 

— Чудово. А тобі? 

— Краще, ніж раніше. 

Віка примружилася. 

— Це тому, що я більше не займаю половину твого ліжка? 

— Ні. Тому що тепер мені не потрібно прокидатися й перевіряти телефон, щоб дізнатися, чи ти вже вдома. 

Вона на мить замовкла, а потім усміхнулася й обійняла його за талію. 

— Знаєш, ти стаєш підозріло романтичним. 

— Не звикай. У мене репутація. 

— Яка саме? Суворого директора? 

— Саме так. 

— Тоді передай суворому директору, що його кава холоне. 

Саша глянув на чашку, потім на Віку. 

— Є ще одна проблема. 

— Яка? 

— Він не хоче відпускати тебе на роботу. 

Віка розсміялася й потягнулася за своєю чашкою. 

— Нічого. Переживе. У нього сьогодні важлива нарада. 

— На жаль. 

У компанії все було значно менш романтично. 

Арсен уже з самого ранку перебував у піднесеному настрої. Він ходив коридорами з таким виглядом, ніби щойно отримав особисту подяку від керівництва країни, хоча насправді лише успішно погодив черговий брендбук. 

Коли Саша зайшов до кабінету, Арсен уже сидів у кріслі навпроти його столу. 

— Доброго ранку, сімейна людино! 

Саша навіть не зупинився. 

— Доброго. Ти чого тут? 

— Прийшов із важливою пропозицією. 

— Якщо вона стосується весілля, можеш одразу йти. 

Арсен повільно приклав долоню до грудей. 

— Ти раниш мене своєю недовірою. Я, між іншим, про роботу. 

— Слухаю. 

Арсен дістав із папки кілька аркушів і поклав перед ним. 

— Новий проєкт. Я підготував концепцію, бюджет і попередні терміни. Усе серйозно. Навіть жодного феєрверка в презентації. 

Саша переглянув документи, кілька разів перегорнув сторінки й задоволено кивнув. 

— Непогано. Нарешті ти почав приносити мені щось корисне. 

— Нарешті?! — обурився Арсен. — Я роками рятую цю компанію від твоєї любові до таблиць! 

— Ти роками створюєш проблеми, які потім називаєш креативними рішеннями. 

— Це називається управлінський підхід. 

— Це називається Арсен. 

У дверях з'явилася Рита. 

— Арсене, тебе шукають із фінансового відділу. 

— Скажи, що мене немає. 

— Я так і сказала. Вони попросили передати, що тоді прийдуть до твого кабінету. 

Арсен повільно підвівся. 

— У цій компанії немає поваги до творчих особистостей. 

— Зате є бухгалтерія, — спокійно відповіла Рита. 

Він приречено зітхнув і попрямував до виходу. 

На порозі зупинився, повернувся до Саші й багатозначно підняв палець. 

— До речі, я все ще чекаю запрошення на новосілля. 

— Ти вже був у нас. 

— Це був робочий візит. Я говорю про повноцінну вечірку. З їжею, музикою та офіційним визнанням моїх заслуг. 

— Твої заслуги закінчуються на тому, що ти не зламав нам меблі. 

— Поки що, — загадково відповів Арсен і зник у коридорі. 

Рита похитала головою. 

— Він ніколи не зміниться. 

Саша ледь усміхнувся. 

— На щастя, інакше було б нудно. 

Увечері Віка повернулася додому раніше за Сашу. 

Вона залишила сумочку на комоді, перевзулася й одразу попрямувала до вітальні. На столику лежала відкрита папка з документами, а поруч — фотографія з тієї самої набережної, де вони вперше дозволили собі не приховувати почуттів. 

Віка взяла рамку в руки. 

На знімку вона сиділа на лавочці, загорнувшись у завеликий піджак Саші. Волосся трохи розтріпав вітер, а усмішка була такою щирою, що вона сама не одразу впізнала себе. 

— Гарна фотографія, правда? 

Віка обернулася. 

Саша стояв у проході, тримаючи в руках пакет із продуктами. 

— Дуже, — відповіла вона. — Хоча я навіть не знала, що Арсен тоді нас фотографував. 

— Він вважає це своїм професійним обов'язком. 

— А ти? 

Саша поставив пакет на кухонний острівець і підійшов до неї. 

— А я радий, що він це зробив. 

Віка ще раз подивилася на фотографію. 

— Знаєш, іноді мені здається, що все це сталося якось дуже швидко. 

— Що саме? 

— Ми. Наші стосунки. Те, що я тепер живу тут, що в тебе в шафі половина моїх речей, що ми плануємо вихідні й сперечаємося через те, хто сьогодні поливатиме фікус. 

Саша забрав рамку з її рук і поставив назад на полицю. 

— Ти шкодуєш? 

Віка одразу похитала головою. 

— Ні. Просто іноді дивлюся на все це й не можу повірити, що колись ми навіть нормально поговорити не могли. 

Він усміхнувся. 

— Пам'ятаю. Ти дуже старанно вдавала, що мене не помічаєш. 

— А ти дуже старанно вдавав, що не помічаєш, як я тебе помічаю. 

— Я був зайнятий. 

— Звичайно. У тебе ж були важливіші справи. 

— Наприклад? 

— Таблиці. Кошториси. Наради. Дедлайни. І ще один дуже примхливий фікус.