Розділ 68. Рішення 

Після вчорашньої розмови Віка довго не могла заснути. Пропозиція Саші постійно крутилася в голові, перебиваючи всі інші думки. Вона ще не дала остаточної відповіді, але десь глибоко всередині вже знала, якою вона буде. 

   Ранок почався зі звичної, здавалося б, метушні. Після спільного сніданку кожен почав збиратися на роботу. Віка бігала спальнею, намагаючись знайти сережку, яку вчора ввечері неуважно поклала десь біля дзеркала. 

Коли вона нарешті спустилася на перший поверх, застібаючи на ходу ґудзик піджака, Саша вже чекав на неї у вітальні. Він був повністю одягнений, зібраний і абсолютно спокійно пив воду, спираючись на спинку дивана. 

Віка здивовано глянула на годинник, а потім на нього: 

— Сашо, ти не спізнюєшся? Нам уже давно час виїжджати. 

Він відставив склянку й незворушно знизав плечима: 

— Сьогодні я можу дозволити собі трохи запізнитися. 

  Віка зупинилася посеред кімнати й подивилася на нього з відвертою недовірою: 

— Ти? Запізнитися? Сашо, у тебе ж графік розписаний по хвилинах. 

— Поїхали, — лише усміхнувся він, відкриваючи перед нею вхідні двері 

Вони сіли в автомобіль і вирушили в бік офісу. Спочатку розмова точилася навколо звичних робочих справ: обговорювали майбутні переговори, кілька важливих документів, які треба було підписати до обіду, і плани на тиждень. 

Віка дивилася у вікно на місто, що пропливало повз, слухала його рівний, спокійний голос і відчувала, як серце починає битися трохи швидше. Вона глибоко вдихнула і раптом, ніби між іншим, сказала: 

— Я подумала. 

Саша миттєво замовк на півслові. Він не відвів погляду від дороги, але його руки міцніше стиснули кермо. Він одразу зрозумів, про що вона. 

— І? — його голос пролунав трохи нижче, ніж зазвичай. 

Віка ще секунду подивилася у вікно, збираючись із думками, а потім повернула голову до нього й тихо, але впевнено вимовила: 

— Я згодна. 

Саша мовчав кілька довгих секунд. Віка вже очікувала від нього якоїсь реакції, радості чи хоча б усмішки, але він несподівано ввімкнув поворотник і різко звернув на іншу дорогу, розвертаючи машину у зворотному напрямку. 

— Сашо, ми куди? — здивувалася вона. 

— Додому, — спокійно відповів він. 

— До офісу ж в інший бік їхати! 

— Ми вже не їдемо в офіс. 

Віка обурено розвернулася до нього всім корпусом: 

— У сенсі не їдемо? Я щойно погодилася переїхати, а ти тепер вирішив прогуляти роботу?! 

Саша навіть оком не моргнув, продовжуючи впевнено вести авто: 

— Арсен сказав, що офіс навіть не помітить, якщо я один день не з'явлюся. 

Віка подивилася на нього так, ніби не могла повірити власним вухам. 

— Арсен сказав? 

— Так. 

— І ти послухав Арсена? 

— Цього разу — так. 

Віка не втрималася й саркастично пирхнула: 

— Це дуже небезпечно, Сашо. Одного разу ти послухаєш Арсена ще раз — і він цілком випадково стане генеральним директором. 

Саша ледь помітно всміхнувся краєчками губ: 

— Не перебільшуй. Я все-таки залишив йому керівництво лише на один день. 

Але сміх Віки швидко згас, коли вона зрозуміла, що він справді не жартує. 

— Сашо, серйозно, у мене ж робота... 

Він зупинив машину на світлофорі, повернувся до неї й подивився так глибоко і прямо, що в неї перехопило подих. 

— Ти щойно погодилася жити зі мною, Віко. Я не збираюся відправити тебе в офіс через десять хвилин після цього. 

— Але ж... 

— У тебе є телефон, — спокійно перебив він. 

— Документи... 

— Є електронна пошта. 

— Там люди чекають! 

— Вони переживуть один день без тебе. 

— Сашо! 

— Що? 

— Ти зараз сам переконуєш мене, що робота не така вже й важлива? — вона вигнула брову, дивлячись на цього невиправного трудоголіка. 

Саша простягнув руку, накрив її долоню своєю і м'яко переплів їхні пальці. 

— Ні. Я переконую тебе, що сьогодні важливіша ти. 

Від цих слів усередині розлилося таке тепло, що Віка здалася. Вона відкинулася на спинку сидіння і просто дозволила йому змінити маршрут. 

Тим часом в офісі компанії панувала незвична атмосфера. 

Арсен по-хазяйськи влаштувався в кабінеті генерального директора. Він відкинувся на спинку масивного шкіряного крісла Саші, самовпевнено закинув ногу за ногу й із надзвичайно серйозним, ледь не філософським виглядом вивчав якийсь графік на моніторі.