Розділ 67. Переїзд 

Ранок після свята зустрів старше покоління відчутною важкістю в голові. Першим на кухню, тихесенько тримаючись за стіну, виповз Петрович. Через хвилину з протилежного боку коридору так само неквапливо з'явився Володимир. 

Чоловіки зупинилися біля кухонного острівця, мовчки подивилися один на одного — і в очах кожного спалахнуло глибоке, абсолютне й взаємне співчуття. 

У цей момент на кухні з’явилися жінки. Тетяна й мама Віки, Галя, бадьорі та сповнені енергії, одразу оцінили картину й склали руки на грудях. 

— Я ж казала, не треба було вчора стільки тостів! — суворо мовила Галя, хитаючи головою. 

Петрович трохи прочистив горло й спробував захиститися: 

— Та я ж зі сватом знайомився... 

— А я не міг же відставати, — тихим голосом додав Володимир. 

Чоловіки переглянулися й самі ж тихесенько засміялися. Мами лише похитали головами й заходилися варити їм рятівну міцну каву. 

Коли Віка спустилася до вітальні, жінки вже розставляли чашки на столі. Галя підняла погляд на доньку, щоб привітатися, але раптом завмерла. Її очі зупинилися на шиї Віки, де у вранішньому сонці виблискував новий ланцюжок. 

— Вікусю, а що це в тебе за краса? — із захопленням запитала вона, підходячи ближче. 

Тетяна миттєво опинилася поруч. Вона м'яко, але дуже уважно оглянула прикрасу, і її обличчя розпливлося в теплій усмішці: 

— Боже, як неймовірно підібрано... Біле золото й сапфір. Такий глибокий колір. Дуже вишукано й нічого зайвого. Саша подарував? 

Віка відчула, як щоки злегка теплішають, і приречено кивнула, торкаючись камінця: 

— Так, учора ввечері. 

— У нашого сина бездоганний смак, — гордо констатувала Тетяна, обіймаючи Віку за плечі. — Особливо на жінок. 

Тим часом чоловіки скористалися моментом, щоб втекти від жіночих настанов, і вийшли на подвір'я. Повітря було свіжим, ранковим. Петрович закурив, мружачись від сонця, і кивнув Володимиру в бік скляних дверей вітальні, де Саша саме підійшов до Віки й звично поклав руку їй на талію. 

— Знаєш, Володю... — тихо почав Петрович, випускаючи дим. — Я за свою дівчинку тепер спокійний. Твій хлопець — серйозний. Надійний. З ним вона як за кам'яною стіною. 

Володимир усміхнувся, дивлячись на сина. 

— А я за свого радий, як ніколи, — відповів він. — Сашко завжди був весь у роботі, закритий, як сейф. А твоя Віка з нього цю броню зняла. Я його таким живим і щасливим, мабуть, ще з інституту не бачив. Гарна з них пара. 

Після сніданку батьки почали поступово збиратися додому. Віка тепло прощалася з кожним, поки Саша завантажував їхні пакунки в багажники. 

Коли останні двері авто зачинилися й машини зникли за високими воротами, у величезному будинку раптом стало незвично тихо. 

Саша повільно зачинив хвіртку. Він не поспішав повертатися до будинку. Натомість підійшов до Віки, яка стояла на ґанку, обійняв її зі спини й міцно притиснув до себе. Він сховав обличчя в її волоссі, глибоко й шумно вдихаючи її аромат. 

— Я думав, цей момент ніколи не настане, — прошепотів він, і його голос вібрував десь біля її вуха. — Так хотілося залишитися з тобою наодинці. 

Віка розслаблено відкинула голову йому на груди й заплющила очі. Його руки були сильними, гарячими й дарували відчуття абсолютного дому. Він повільно розвернув її до себе, провів великим пальцем по щоці й ніжно, неквапливо поцілував, ніби пробуючи на смак цей довгоочікуваний спокій. 

Згодом, коли вони вже сиділи на дивані у вітальні й допивали залишки ранкової кави, Саша окинув поглядом кімнату й запитав: 

— Ну як тобі тут? 

Віка м'яко усміхнулася йому у відповідь: 

— Коли ти поруч — дуже подобається. 

Саша відставив свою чашку на столик, подивився їй прямо в очі й абсолютно серйозно мовив: 

— Тоді можеш тут жити. 

Віка від несподіванки аж трохи відхилилася назад, кліпнувши очима: 

— Сашо, переїжджати ще рано. 

Але він і не думав ображатися чи відступати. Він зручніше вмостився на дивані й почав методично, з інтонацією досвідченого перемовника, наводити аргументи: 

— Ти й так тут майже щодня. — У тебе тут уже є речі. — Ключі в тебе давно. — Ти знаєш, де що лежить краще за мене. — Навіть фікус уже вважає тебе своєю господинею. 

Віка не втрималася й щиро розреготалася, прикривши рот долонею: 

— Фікус — це взагалі твій головний аргумент? 

— Один із найпереконливіших, — без тіні сумніву відповів він. 

— І взагалі, — продовжував він тиснути, — у себе вдома ти не можеш бігати. Там місця менше. А тут є де розігнатися. 

— Я й тут не бігаю! — відказала вона, лукаво посміхаючись. — Я подумаю. 

Трохи згодом Саша стояв біля раковини й домивав чашки після гостей. Руки були мокрі від піни, а рушник висів на іншому кінці довгої стільниці.