Розділ 65. Два-три тижні 

Усе почалося з раптового ранкового дзвінка. Німці вийшли на зв'язок набагато раніше, ніж очікувалося. Здавалося, їхня бюрократична машина раптом увімкнула максимальну швидкість, і тепер вони вимагали термінової присутності української сторони для фінального узгодження нового, безпрецедентного за масштабами проєкту. 

Уже за годину на столі директора лежали квитки, оновлений графік зустрічей і десятки листів від німецької сторони. Ніхто не очікував, що відрядження почнеться настільки раптово. Офіс миттєво перетворився на вулик. 

Перед тим як поїхати в аеропорт, Саша закрив усі термінові питання з підрядниками, віддав розпорядження заступникам і, нарешті, зайшов у кабінет Віки. Вона саме щось швидко друкувала, намагаючись встигнути звести таблиці. 

Він підійшов до її столу й поклав поруч із клавіатурою важку в'язку ключів. Метал тихо брязнув по стільниці. 

— Ключі залишаються в тебе, — спокійно сказав він, дивлячись, як вона переводить погляд із монітора на його руки. 

Віка здивовано кліпнула, трохи відхилившись на спинку крісла, і ледь усміхнулася: 

— Знову довіряєш мені свій сейф? 

Саша обійшов стіл, не зважаючи на те, що двері в коридор були прочинені. Він нахилився, спираючись однією рукою на підлокітник її крісла, і м'яко, але дуже впевнено поцілував її. Це був поцілунок людини, яка вже сумує, хоча ще навіть не поїхала. 

— Повернися швидко, — тихо прошепотіла Віка, дивлячись йому прямо в очі. 

Саша усміхнувся — тепло й трохи втомлено: 

— Постараюся. Я довіряю тобі набагато більше, ніж сейфу. 

Мюнхен зустрів їх прохолодним дощем і скляними хмарочосами ділового центру. Німці планували розтягнути переговори, експертизи креслень і юридичні узгодження на повні три тижні — без поспіху, із розкладеними по хвилинах паузами на каву. 

Проте в Саші був свій календар. 

Уже на другій зустрічі, коли німецький головний інженер повільно гортав специфікацію, Саша висунув лікті на стіл: 

— Ми пропонуємо паралельне узгодження. Поки ваш юридичний відділ вичитує розділ «А», ми закриваємо технічну частину з інженерами. 

Арсен у цей момент ледь не поперхнувся кавою. Він нахилився до Саші й шепнув українською: 

— Ти що робиш? Вони ж німці, у них алгоритм! Вони так не вміють! Я планував увечері попити баварського пива, а не ночувати над кошторисами! 

— Забудь про пиво, — так само тихо, не повертаючи голови, відповів Саша. — У нас на все є максимум два тижні. 

— Та куди ти так поспішаєш?! — щиро здивувався Арсен. 

Саша просто виразно подивився на нього. Арсену знадобилося дві секунди, щоб згадати дату на календарі. Його брови злетіли вгору. 

— О-о-о... День народження. Все, мовчу. Тоді працюємо в режимі штурму. 

Наступні два тижні перетворилися на справжній марафон. Саша й Арсен спали по чотири години на добу, збирали наради о сьомій ранку та змусили педантичних партнерів вийти на рекордний темп. Різниця в часі та виснажливі переговори залишали місце лише короткому листуванню, яке тримало Сашу в тонусі. 

Саша: «Долетіли. Починаємо перший раунд. Тут дощить» 

Віка: «Удачі вам. І не забудь сьогодні поїсти, будь ласка» 

Саша: «Тільки якщо ти пообіцяєш вчасно піти з роботи» 

Віка: «Кава була?» 

Саша: «Третя.» 

Віка: «Четвертої не буде.» 

Саша: «Так точно.» 

Саша: «Закінчили сьогодні о десятій вечора. Німці здаються.» 

Віка: «У нас ще тільки дев'ята.» 

Саша: «Тоді проживи цю годину і за мене.» 

За три дні до дня народження Віки нічний рейс із Мюнхена приземлився раніше графіку. Вони дотиснули німців і підписали контракт за два тижні замість трьох, аби повернення стало повним сюрпризом. 

Одинадцята вечора. Темне авто Саші безшумно припаркувалося біля бізнес-центру. Будівля майже повністю поринула в темряву, і лише на верхньому поверсі ледь помітно жевріло світло. 

Вони піднялися службовим ліфтом. Їхньою метою був кабінет директора — Саші потрібно було забрати з сейфа одну дуже важливу річ, яка чекала свого часу кілька місяців. 

Як тільки двері ліфта тихо розсунулися, Арсен миттєво переключився в режим «спецагента». Він пригнувся, виставив пальці у формі пістолета й притиснувся спиною до стіни коридору. 

— Так, командире, — пошепки вимовив Арсен, прикладаючи два пальці до вуха, ніби слухав невидиму гарнітуру. — Об'єкт «Бізнес-центр». Просуваємося по периметру. Зберігаємо радіомовчання. 

Саша зупинився й повільно видихнув, дивлячись на друга: 

— Арсене, ми у своєму офісі. Перестань. 

— Не збивай тактичний настрій! — шикнув той і зробив кілька швидких «перебіжок» від колони до колони, наближаючись до приймальні. 

Вони тихо проходили повз скляні перегородки, аж раптом Арсен різко завмер за кутом і потягнув Сашу назад за рукав піджака.