Розділ 64. Свої люди 

Минуло кілька днів. У компанії все остаточно повернулося до звичного, злагодженого ритму. Телефони безперервно кавкали на столах, будівельні майданчики жили своїм бурхливим життям, у переговорних кімнатах змінювалися замовники, а в коридорах лунали знайомі, ритмічні кроки співробітників. Напруга минулих тижнів розсіялася, залишивши по собі приємну ділову рутину. 

У аналітичному відділі того ранку було незвично гамірно. Лєна саме складала якийсь довгий список на аркуші, час від часу тяжко й виразно зітхаючи на весь кабінет. 

— Все... — вона з леготом відклала ручку на стіл. — Починається. 

— Що саме? — усміхнулася Віка, не відриваючись від монітора, але вже приготувавшись слухати. 

— Школа, — Лєна драматично закотила очі й відкинулася на спинку крісла. — Знову ця форма, рюкзаки, зошити, щоденники... А найголовніше — вони обоє за це літо виросли так, ніби їх на дріжджах тримали! 

Рита, яка сиділа поруч, затишно засміялася: 

— Та це ж чудово, Лєн. 

— Чудово? — Лєна недовірливо підняла одну брову. 

— Звичайно. Діти ростуть. Треба насолоджуватися кожним таким моментом, бо не встигнеш озирнутися — і вони вже житимуть окремо й приходитимуть тільки на недільний обід. 

Лєна лише посміхнулася й похитала головою: 

— От коли у вас будуть свої діти, тоді я тобі обов'язково нагадаю ці золоті слова. 

— Нагадаєш, — спокійно й м'яко усміхнулася Рита. 

— Особливо якщо буде дівчинка, — продовжила Лєна, згадуючи хаос домашніх примірок. — Алісі ж узагалі нічого не подобається! Учора дві години вибирали сукню на перше вересня. У результаті вона переміряла весь магазин і сказала, що всі «не такі» й «надто дитячі». 

Віка тихо засміялася, уявивши цю сцену: 

— А Максим? 

— О, Максиму тринадцять. Йому головне — щоб не яскраве. Якщо футболка чорна або сіра — він уже найщасливіша людина у світі. 

— Типовий хлопець, — усміхнулася Рита. 

— Та ще й який! 

У цей самий момент повз напіввідчинені двері відділу прохолодною ходою прямував Арсен із папкою під пахвою. Він не збирався підслуховувати, але його вухо зачепилося за останні уривки фраз: 

«...коли у вас будуть свої діти...» «...якщо буде дівчинка...» «...ростуть дуже швидко...» 

Арсен різко зупинився. Повільно повертаючи голову, він подивився крізь скляну перегородку на дівчат. Його очі повільно ставали круглими. 

— О-о... — тихо мовив він сам до себе. 

І вже за секунду, забувши про свою папочку, Арсен широкими, майже військовими кроками рушив прямо коридором у бік кабінету директора. 

Саша саме спокійно переглядав детальні креслення конструктиву на екрані планшета, коли двері його кабінету без жодного стуку розчинилися. 

— Саню! — з порога вигукнув Арсен. 

— Що сталося? — Саша навіть не підвів голови від екрана, звиклий до гіперактивності друга. 

Арсен у два кроки наблизився й сперся обома долонями про його масивний стіл, нахиляючись уперед: 

— Там уже дітей планують! 

Саша повільно виділив потрібний параметр на схемі й так само байдуже перепитав: 

— Хто? 

— Наш жіночий клуб! Аналітика й креатив у повному складі обговорюють поповнення, під керівництвом генерала Олени! 

Саша відклав планшет на стіл і випростався в кріслі: 

— Арсене... 

— Що? 

— Ти ж навіть із сім'єю ще не знайомий, щоб так реагувати. 

Арсен легковажно фиркнув і відмахнувся: 

— Та рано ще, куди поспішати. 

Саша спокійно, трохи повільно кивнув: 

— Ага. — Він зробив коротку, дуже вагому паузу. — А я вже. 

Арсен декілька разів швидко кліпнув очима.  

— Стоп... — Він повільно перевів погляд на спокійне обличчя Саші. — Що означає «вже»? 

— Учора був у Віки вдома. 

— Тобто... 

— Познайомився з батьками. 

Арсен кілька секунд стояв у повній тиші, обробляючи інформацію. Потім театрально схопився рукою за серце й відступив на крок назад: 

— Це що ж виходить... Ви тільки недавно почали зустрічатися! 

— Так. 

— А ти вже... 

— Так. 

Арсен трохи примружився, роздивляючись друга з неприхованою цікавістю: 

— І як усе пройшло? 

Саша ледь помітно посміхнувся: 

— Добре. 

— І все? Просто «добре»? 

— Майже. 

— Майже?!