Розділ 63. Штани та інші кризові ситуації 

Вони ліниво сиділи на великому дивані у вітальні його будинку. Віка зручно влаштувалася, поклавши голову Саші на плече, а він неквапливо й майже гіпнотично перебирав пальцями її волосся. На екрані телевізора без звуку йшли титри якогось фільму, зміст якого вони втратили ще десь на середині. 

Раптом тишу розрізав дзвінок телефону. 

Віка ліниво простягнула руку до столика й глянула на екран.  

— Мама. 

Вона одразу відповіла, трохи відкашлявшись:  

— Так, мам? 

— Доню, ти де? Чому ти не відкриваєш? — пролунав дещо стурбований голос. 

Віка на секунду завмерла, різко вирівнявши спину. Сонливість зняло як рукою.  

— Зараз... Уже йду. 

Вона швидко завершила виклик і підскочила на ноги.  

— Треба їхати. Батьки під дверима моєї квартири. 

— По сумочку, — Саша вже підводився, миттєво перемикаючись у свій звичний зібраний режим. 

За кілька секунд вони майже одночасно бігли просторим холом його будинку. Віка схопила сумочку з тумбочки й почала поспіхом взуватися, плутаючись у замках. Саша натягнув кросівки, рішуче взявся за ручку масивних вхідних дверей, уже хотів зробити крок на вечірнє подвір'я... 

Раптом він зупинився. Опустив погляд униз. 

Кілька секунд у передпокої висіла абсолютна мовчанка. 

— Блять... штани, — тихо, але дуже виразно констатував він. 

Саша миттєво розвернувся, на ходу скидаючи кросівки. 

 — Де вони? 

— На дивані! — ледве стримуючи напад сміху, відповіла Віка, прикривши рот долонею. 

Саша швидким кроком попрямував назад до вітальні. 

 — Не смійся. 

— Я ще навіть не починала, — пирхнула вона, спираючись рукою об стіну. 

За кілька секунд він уже повернувся, натягуючи спортивні штани й одночасно взуваючись.  

— Все. Тепер можна знайомитися. 

Віка вже відверто сміялася.  

— Ти ж директор великої компанії. 

— Саме тому я повинен оперативно реагувати на кризові ситуації, — абсолютно серйозно відповів Саша, застібаючи куртку. 

— І сьогоднішня кризова ситуація — це твої штани? 

— Найсерйозніша за весь день. — Він узяв ключі від машини з консолі, простягнув їй руку й злегка усміхнувся: — Поїхали. Поки твоя мама не вирішила сама прийти за тобою. 

— От тоді тобі вже точно ніякі штани не допоможуть. 

— Саме тому й поспішаємо. 

Дорога зайняла мінімум часу. Віка вибігла з машини за квартал до будинку, щоб зрізати шлях через двори, поки Саша паркувався. 

Захекавшись, вона злетіла на свій поверх і смикнула ручку дверей, паралельно дістаючи ключі. 

— Нарешті... — почала мама, стоячи на сходовій клітці з невеликим пакетом у руках, але договорити не встигла. 

Саме в цю мить за її спиною пролунав дзвінок ліфта. 

Віка завмерла, переводячи погляд за мамине плече. 

«Не може бути...» 

Двері ліфта відчинилися, і на майданчик вийшов Саша. Він був абсолютно спокійним, а в руці тримав її телефон. 

— Ти забула в машині, — просто сказав він, підходячи ближче. 

Віка автоматично, мов у тумані, взяла апарат. 

— Дякую... 

Вона вже хотіла швидко попрощатися, кивнути й зачинити двері, поки ситуація не вийшла з-під контролю, але з глибини її квартири раптом почувся чоловічий голос: 

— Галю, Віку, хто там ще? 

За кілька секунд у передпокій вийшов батько Віки. Він уважно, з прищуром подивився на високого незнайомця на порозі, потім перевів погляд на доньку, яка раптом стала підозріло серйозною. 

— Добрий вечір, — басом привітався батько. 

Саша миттєво випростався. Вся його «домашня» розслабленість зникла, поступившись місцем зібраності. 

— Добрий вечір. 

Батько зробив крок уперед, вийшов на майданчик і, уважно роздивляючись гостя, міцно простягнув руку: 

— Олексій Петрович. 

Після короткої, оцінюючої паузи він ледь помітно усміхнувся: 

— Та можна просто Петрович. 

Саша відповів таким же міцним потиском руки, дивлячись прямо в очі: 

— Олександр Володимирович... — він теж дозволив собі легку, ввічливу усмішку: — Або просто Саша. 

З-за спини Віки визирнула мама, оглядаючи Сашу з ніг до голови. 

— Ой... То це той самий Олександр Володимирович? 

— Добрий вечір, — ще раз чемно привітався він. 

— Галина Василівна, — вона кілька секунд дуже пильно сканувала його обличчя, а потім відразу, безапеляційно відступила від дверей. — Ну, раз уже прийшли — заходьте. Не в коридорі ж стояти!