Розділ 62. Прояви турботи 

Понеділковий ранок в офісі розпочався зі звичного, злагодженого шуму: тихо гули кондиціонери, десь у глибині коридору стукали підбори, а крізь високі вікна заливалося багряно-золоте липневе сонце, заломлюючись на скляних перегородках. У повітрі відчувався той особливий діловий драйв, який завжди супроводжував початок масштабного тижня. 

Тамара, тримаючи в руках цупку папку із затискачами, швидко й зібрано чеканила кроки поруч із Сашею, який саме виходив із кабінету: 

— Олександре Володимировичу, підрядники для резиденції Дорошенка вже на об'єкті. Бригадири чекають на ваше підтвердження, щоб розпочати демонтажні роботи. 

— Чудово. Ми з Арсеном зараз як раз виїжджаємо до Максима, — відповів Саша, на ходу поправляючи комір темно-синього піджака й перехоплюючи планшет із кресленнями. 

У цей момент важкі матові двері поруч прочинилися, і в коридор вийшла Віка. Вона тримала невеликий стос прохолодного, щойно роздрукованого паперу — підписані кошториси. Побачивши, що директор вже одягнений і прямує до ліфта, вона на мить зупинилася, злегка поправила піджак і простягнула йому документи. 

Саша забрав папери, пальцями випадково торкнувшись її долоні. Зробивши ще один крок уперед, він раптом застиг і повернувся до неї. 

— Віко. 

— Так? — вона підвела погляд, поправляючи пасмо, яке вибилося з зачіски. 

— Я повернуся години за три. Не плануй на цей час жодних зустрічей. 

— Добре, — вона кивнула й зробила півкроку назад до дверей аналітичного відділу. 

— І... — затримав її голос Саші. 

Віка знову обернулася, злегка здивовано звівши брови. Саша подивився їй просто в очі — спокійно, без звичного ділового холоду, і м'яко мовив: 

— Не забудь пообідати. 

На обличчі Віки миттєво з'явилася тепла, прониклива усмішка, а в кутиках очей з'явилися ледь помітні промінчики. Вона трохи нахилила голову вбік, роздивляючись його: 

— Це наказ директора? 

— Ні, — після короткої паузи, під час якої його погляд став напрочуд теплим, відповів Саша. — Це прохання. 

Арсен, який увесь цей час спирався плечем на косяк дверей і мовчки спостерігав за цією сценою, лише тихо фиркав у кулак, намагаючись згасити посмішку. 

Коли вони нарешті ступили на безшумний килим ліфтової холи й за ними зачинилися дзеркальні двері кабіни, Арсен покашляв, поправив годинник і з удаваною жалістю подивився на друга: 

— Коваль... 

— Що? — спокійно перепитав Саша, не відриваючись від екрана телефона. 

— Ти зараз дуже страшну річ зробив. 

— Яку? 

— Проявив турботу. На очах у підлеглих. Суворий директор розпадається на очах. 

Саша лише поволі похитав головою, але в дзеркальному відображенні ліфта було видно, як кутики його губ здригнулися в стриманій посмішці. 

Швидкісна траса мчала назустріч, розрізаючи густі лісові масиви. У салоні седана панувала приємна прохолода від клімат-контролю, тихо бриніла ненав'язлива музика, а за вікном миготіли високі літні сосни, залиті сонцем. 

Арсен упевнено тримав кермо однією рукою, спостерігаючи за дорогою, і між ділом ділився новинами: 

— У Сосновому все йде навіть краще, ніж ми очікували. Корпуси ростуть за графіком, територію вже почали впорядковувати, розбивають алеї. Замовники в захваті. Будівельники кажуть, що до осені все здамо без жодної затримки. 

— Ідеально, — кивнув Саша, гортаючи графіки постачання на екрані. 

— А, і ще, — Арсен перевів погляд на дзеркало заднього виду й стишив голос, додаючи вагомості. — Учора телефонували німці. 

— І? 

— Кажуть, що вони просто в захваті від нашого спільного проєкту. Оцінили аналітику та точність конструктиву. 

Арсен витримав коротку, драматичну паузу й виразно всміхнувся: 

— Запропонували ще один. Набагато масштабніший. 

Саша відірвався від планшета й подивився на друга. Його обличчя посвітлішало: 

— Це справді хороша новина. 

— Схоже, ми потроху виходимо на новий рівень, Саш, — підсумував Арсен, додаючи газу й плавно обганяючи вантажівку. 

На об'єкті їх зустрів запах свіжої соснової смоли, розпеченої землі та сухої тирси. Заміський будинок родини Максима, прихований у глибині старого соснового бору, дихав історією, але вимагав масштабного й делікатного оновлення. 

Наступні півтори години минули в суто професійній, напруженій роботі. Вони розклали креслення просто на масивному дерев'яному столі на терасі. Саша, Арсен та Максим обговорювали підсилення несучих конструкцій, демонтаж старих перекриттів і логістику — вузькі лісові дороги вимагали особливого транспорту для матеріалів. Повітря було сповнене шуму будівельної техніки, гучних суперечок бригадирів та чітких, беззаперечних вказівок Саші, який бачив кожен вузол майбутньої реконструкції ще до того, як до нього торкнувся інструмент. 

Зворотна дорога до міста була зовсім іншою. Сонце повільно хилилося до обрію, розливаючи по салону автомобіля м'яке, густе золотаве світло. Довгі тіні від дерев миготіли на панелі приладів.