Розділ 59. Новий проєкт 

Ранок у компанії починався тихо й неквапливо. Саша прийшов раніше за всіх — за якісь пів години до того, як затишні офісні коридори заповняться гомоном працівників, тупотом підборів та звичним шаленим ритмом робочого дня. 

Він відчинив кабінет, увімкнув м'яке світло, поставив на стіл ноутбук і чашку з гарячою кавою. 

Двері кабінету без жодного стуку відчинилися, і на порозі з'явився Арсен із двома паперовими стаканчиками в руках. 

— О, бачу, директор уже в строю, — з порога мовив він, сідаючи в крісло навпроти. 

Саша лише легенько посміхнувся, відпивши кави, і одразу перевів розмову в ділове річище: 

— У нас є реальні справи. Треба поїхати в Соснове. 

Арсен удавано тяжко зітхнув, притиснувши долоню до грудей: 

— Це прохання чи вирок? 

— Перевірити, як просувається будівництво на об'єкті. Там виникли питання щодо матеріалів. 

— Сам? — уточнив Арсен, припіднявши брову. 

— Якщо хочеш — візьми Риту, — спокійно запропонував Саша. — Дорога довга, разом швидше розберетеся з документами на місці, та й поїздка буде набагато приємнішою. 

Арсен миттєво підвівся з крісла, вирівнявши комір сорочки: 

— Значить, пацієнти стабільні. Призначаю їм заспокійливе й вирушаю на виїзну консультацію. 

Він уже розвернувся до виходу, але раптом зупинився, кокетливо підняв вказівний палець і дістав із фірмового пакету акуратну фоторамку. 

— Трохи не забув. Головний елемент твого робочого місця. 

Арсен із поважним виглядом поставив рамку прямо в центр столу, за пару сантиметрів від монітора. З фотографії дивилася Віка. Вона була знята на вчорашній вечірній набережній: у завеликому піджаку Саші, із розкуйовдженим річковим вітром волоссям та м'якою, неймовірно щирою усмішкою. 

Саша на мить застиг, а потім повільно підвів очі від знімка: 

— Ти взагалі знаєш, що таке особистий простір? 

— Знаю, — впевнено відповів Арсен, склавши руки на грудях. — Але він закінчується там, де починається моя геніальність. Фото людини, яку любиш, має стояти на робочому столі перед очима. Науково доведено: продуктивність росте на двісті відсотків. 

— Хто це довів? 

— Я. 

— Дуже авторитетне джерело, — підсумував Саша. 

— Єдине перевірене, — відрізав Арсен і з почуттям виконаного обов'язку покрокував до дверей. 

Саша лише захитав головою йому навздогін. 

Коли двері за заступником зачинилися, Саша взяв рамку й кілька секунд мовчки дивився на фотографію. Потім поставив її праворуч від монітора, трохи розвернувши до себе. З його місця вона була чудово видна. Для всіх інших — ні. 

Минуло хвилин сорок. Офіс вже повністю ожив, закрутився у звичному робочому ритмі: дзвінки телефонних апаратів, перевірка кошторисів, короткі обговорення з інженерами. 

Двері кабінету делікатно відчинилися, і всередину зайшла Тамара з планшетом для паперів. 

— Олександре Володимировичу, телефонували з NovaForma Architects. Просили призначити зустріч. Хочуть обговорити реконструкцію приватної дачі й наполягають, щоб проєкт виконувала саме наша компанія. 

Саша відірвався від креслень: 

— Хто телефонував? 

— Максим Дорошенко. 

На обличчі Саші з'явилася ледь помітна усмішка. 

— Якщо це Максим, нехай приїжджає сьогодні о тринадцятій. 

— Добре, зараз підтверджу, — кивнула Тамара й вийшла. 

Робота кипіла. Саша переглядав креслення нових конструкцій, відповідав на термінові дзвінки виконробів, підписував папери. Але кожного разу, коли його погляд мимоволі повертався до фоторамки біля монітора, робоче напруження трохи спадало, поступаючись місцем спокійному, впевненому теплу. 

О тринадцятій годині, рівно за графіком, Тамара постукала й відчинила двері, пропускаючи гостя. 

— Олександре Володимировичу, до вас Максим Дорошенко. Переговорну я готувати не стала — пан Максим зауважив, що це швидше дружня розмова, ніж  офіційні переговори. 

— Усе правильно, Тамаро. Дякую. 

Коли двері за секретаркою зачинилися, Саша ще раз машинально ковзнув поглядом по фотографії біля монітора. 

— День стає дедалі цікавішим... — тихо промовив він і повернувся назустріч старому другові. 

Максим впевнено зайшов у кабінет, на ходу скидаючи піджак, і з порога поміряв приміщення цілеспрямованим поглядом: 

— Я дивлюся, директором ти став, а кабінет досі такий самий нудний. 

Саша усміхнувся й підвівся з-за столу: 

— А ти досі заходиш без дозволу. 

— До друзів можна, — широко посміхнувся Максим і, міцно потиснувши Саші руку, перейшов до обіймів. 

— Стільки років не бачилися, — мовив Максим, розтискаючи обійми й оглядаючи кабінет.