Розділ 57. Точна незворотності  

Будильник мав пролунати о шостій ранку, але Віка прокинулася задовго до нього. Власне, вона майже й не спала. 

Вона сиділа на краю ліжка, втупившись у простір, і вже вдесяте за останню годину відкривала шафу. Килим у кімнаті був буквально завалений одягом. 

Строга ділова сукня? «Ні, занадто офіційно, наче я йду на звітну нараду, а не на каву». Джинси й худі? «Занадто буденно, подумає, що мені байдуже». Легка квіткова сукня? «Боже, а раптом він подумає, що я занадто наряджалася?.. Хоча я реально наряджалася вже дві години!» 

Віка безпорадно опустилася на стілець, глянула на себе в дзеркало й мимовільно засміялася з власного безглуздого вигляду — в одній шкарпетці, з розкуйовдженим волоссям і панікою в очах. 

— Ти ж просто йдеш на каву... — вимовила вона вголос, намагаючись заспокоїти серце, яке калатало десь у горлі. 

А через секунду сама собі відповіла: — Ні. Це не просто кава. 

Коли вона нарешті вибрала лаконічні брюки та ніжну блузу, виявилося, що ноги зрадницьки тремтять. Зрозумівши, що пішки до кав'ярні вона просто не дійде від хвилювання, Віка викликала таксі. 

Вийшовши з машини біля кав'ярні за п'ятнадцять хвилин до восьмої, Віка одразу помічила знайомий чорний седан Саші, припаркований неподалік. 

І тут її мозок увімкнув режим самокатування. 

«Ну все... — промайнуло в голові, поки вона повільно йшла до скляних дверей. — Зараз буде доросла, суха розмова. Він покликав мене, щоб розставити крапки над "і". Розповість про субординацію, про сувору субординацію й субординаційну субординацію... Скаже, що вчора всі були на емоціях через те озеро. А я ще й написала йому "До завтра, Сашо"... Боже, навіщо я це написала?!» 

Тим часом Саша сидів за дальнім столиком біля вікна вже хвилин двадцять. Він теж практично не спав. 

На сусідньому стільці біля нього лежав букет. Саша згадав, як пів години тому стояв у квітковому магазині й абсолютно не розумів, що купувати. Червоні троянди здавалися занадто агресивними й пафосними, рожеві — дитячими. І раптом його погляд упав на невеликий, але дивовижно ніжний букет із білих півонієподібних троянд та гортензій і небесно-блакитного оксипеталуму. Вони чомусь одразу відгукнулися в ньому. Чому — він і сам не міг пояснити. 

Дзвіночок над дверима кав'ярні дзеленкнув. 

Саша миттєво підвів погляд. Віка переступила поріг. Вона зупинилася на мить, оглядаючи зал, і коли їхні очі зустрілися, Саша одразу підвівся зі свого місця. 

На його обличчі з'явилася м'яка, тепла усмішка. 

— Доброго ранку, Віко, — промовив він, коли вона підійшла. — Ви чудово виглядаєте. 

Віка остаточно загубилася. Щоки знову спалахнули, а всі заготовлені в голові промови про субординацію миттєво випарувалися. 

— Дякую... — тихо мовила вона, сідаючи навпроти. — Ви теж. 

Вони замовили каву. Офіціант пішов. І... настала тиша. 

Це була та сама ніякова, густа тиша, коли обоє занадто сильно хвилюються. Віка нервово постукувала каблуком по підлозі, крутила в руках паперову серветку й старанно вивчала візерунок на стільниці. Саша теж не знав, як правильно підійти до головного. 

Він злегка кахикнув, привертаючи увагу: — Віко... 

І саме в цей момент у Віки здали нерви. Вона підхопила: 

— Саша... вибачте! Я все розумію! Вибачте за вчорашнє, я правда не знала, що ви слухаєте... Це все дівчата, і взагалі я була після застуди, дурне верзла... Такого більше не повториться, ми можемо просто вдати, що... 

Саша м'яко й плавно підняв руку, зупиняючи її рухом долоні. Його погляд став неймовірно теплим і серйозним водночас. 

— Віко. Зачекайте. Зупиніться, будь ласка. 

Вона замовкла, затамувавши подих. 

Саша зробив невеликий ковток кави, збираючись із думками, і подивився їй просто в очі: 

— Я теж довго переконував себе, що все це — просто повага. Просто симпатія. Просто відповідальність керівника за співробітницю. Але після того дня на озері... і особливо вчора, коли почув ваші слова... я зрозумів, що більше не хочу робити вигляд, ніби між нами нічого немає. Я більше не хочу, щоб ви були просто моєю співробітницею. 

Віка завмерла. Серветка в її пальцях перестала крутитися. 

— Мені хочеться бачити вас частіше, — продовжував Саша, і його голос звучав глибоко й абсолютно щиро, без жодної краплі офіціозу. — Розповідати вам усе. Радіти разом із вами. Підтримувати вас, коли вам важко. І якщо ви дозволите... я хотів би стати людиною, з якою ви будете ділити не тільки роботу. А й життя. 

У кав'ярні, здавалося, вимкнули всі звуки. Віка дивилася на нього, і теплі хвилі ніжності заповнювали все її тіло. Вона м'яко усміхнулася, відчуваючи, як зникає останнє хвилювання. 

— Я теж цього хочу... — тихо, але дуже переконливо відповіла вона. — Якщо ви не передумаєте... я готова ділити з вами життя. 

Саша на мить заплющив очі, видихаючи полегшення, а потім його погляд упав на сусідній стілець. Його обличчя виразило таке щире, дитяче спантеличення, що це було просто безцінно. Він аж здригнувся: