Розділ 56. Парабула життя 

Ранок від'їзду видався сонячним, ніби вчорашня негода вимила небо до кришталевої синяви. На базі панувала та специфічна, трохи метушлива меланхолія, яка завжди супроводжує кінець гарного відпочинку. 

Колектив тягав валізи до машин, перегукувався і прощався з озером. Усі трохи сумували, що ці дні так швидко пролетіли, але тільки не Арсен. Він бігав між машинами з телефоном, як енерджайзер, вишиковував усіх для фінальних групових фотографій, жартував і змушував навіть найпохмуріших колег усміхатися на камеру. 

Коли речі були завантажені, Олена підійшла до гурту, покручуючи на пальці ключі від свого кросовера. 

— Так, народ, розподіл такий, — безапеляційно заявила вона. — Дівчата їдуть зі мною. Хлопці — в іншу машину. 

— Це ще чому? — обурився Арсен, закидаючи свою сумку в багажник авто Сергія. 

— Бо я не хочу наступні кілька годин слухати ваші чоловічі суперечки про те, який маршрут коротший і де краще обганяти фури, — спокійно відрізала Олена. — У нас буде релакс і приємна музика. Дівчата, по місцях. 

— Це справжнісінька дискримінація! — крикнув їй услід Арсен, але Олена лише махнула рукою, сідаючи за кермо. 

У машині дівчат перші двадцять хвилин дороги минули в абсолютній, розслабленій тиші. Олена впевнено вела авто трасою, Рита сиділа поруч на пасажирському, час від часу гортаючи щось у телефоні, а Віка влаштувалася на задньому сидінні. Вона дивилася у вікно на зелені пейзажі, що проносилися повз, і здавалася повністю зануреною у власні думки. 

Олена з Ритою перезирнулися через дзеркало заднього виду. Цей погляд тривав рівно секунду, але в ньому був цілий план. Вони спеціально не чіпали Віку від самого ранку, даючи їй час. 

Олена плавно зменшила гучність магнітоли й дуже спокійно, не відриваючи погляду від дороги, запитала: 

— Ну що? 

Віка кліпнула, виринаючи зі своїх думок, і подивилася на її потилицю. 

— Що? — не зрозуміла вона. 

— Як почуваєшся? 

— Добре, — знизала плечима Віка. — Скроня вже майже не болить, спала чудово. 

— Ми не про голову, Віко, — з м'якою, але відчутною іронією подала голос Рита, розвертаючись у кріслі до подруги. 

Віка напружилася, інтуїтивно відчуваючи, куди вітер віє. 

— А про що? 

Олена зітхнула, обганяючи повільну вантажівку, і почала здалеку, але б'ючи точно в ціль: 

— Давай будемо відвертими. Хто перший шукає тебе очима, щойно ти заходиш у кімнату? 

Віка закліпала, збираючись заперечити, але Рита одразу підхопила естафету, наче зачитуючи заздалегідь підготовлений список: 

— Хто на нарадах слухає тільки тебе? Хто помічає кожну дрібницю — навіть те, що тобі потрібна таблетка від голови, хоча ти про це ще не встигла сказати? 

— Хто відкрито дратується і мало не блискавки з очей кидає, коли біля тебе сідає Ігор? — додала Олена. 

— І хто стрибає з сапа в озеро, не роздумуючи ні секунди, бо до смерті боїться тебе втратити? — тихо підсумувала Рита. 

Віка опустила очі на свої руки. Їй здавалося, що в машині раптом стало занадто тепло. 

— Він просто хороший керівник, — вперто, але зовсім невпевнено видала вона свою захисну фразу. — Він відповідає за команду... 

Рита не витримала й відверто пирхнула. 

— Ой, я тебе прошу! — закотила очі вона. — Директор, який радіє кожній твоїй усмішці й відволікається на тебе від усіх справ? Це не відповідальність за команду, Віко. 

— Ну... — вона безпорадно смикнула край свого светра. — Просто так вийшло... Це збіг обставин. 

— Ні, Віко, — голос Олени став дуже серйозним і м'яким водночас. Вона глянула на неї через дзеркало. — Просто так нічого не виходить. 

У машині повисла коротка, але дуже густа пауза. Рита дивилася на Віку, очікуючи. 

— Він тобі подобається? — прямо запитала Олена. 

Віка відвернулася до вікна. Відповісти просте «так» було б занадто легко, але те, що відбувалося всередині неї, було набагато глибшим і складнішим за звичайну симпатію. Вона шукала правильні слова. 

— Мені поруч із ним дуже спокійно, — нарешті тихо промовила вона, дивлячись на ліси за склом. — Я не знаю чому. Але коли він поруч... наче все правильно. 

Вона зробила довгу паузу, притулившись скронею до прохолодного скла. 

— Напевно... мені подобається бути біля нього. 

У цей самий час, на кілька кілометрів попереду, у машині Сергія відбувалася справжня вистава. 

Тільки-но вони виїхали на трасу й Сергій увімкнув круїз-контроль, Арсен миттєво обернувся з переднього пасажирського сидіння до Саші, який сидів позаду. 

— Ну? — випалив Арсен, і його очі горіли азартом. — Плюсів скільки? 

Саша кілька секунд дивився на друга своїм фірмовим, непроникним поглядом. Потім мовчки, з важким зітханням, дістав із кишені куртки складений удвічі аркуш і простягнув його Арсену.