Розділ 42. Перший вечір удома 

Ключі звичним важким дзвоном упали на тумбочку в передпокої. Віка із полегшенням скинула туфлі на підборах, які під кінець дня здавалися знаряддям тортур, і на мить притулилася потилицею до прохолодної стіни. Виснажлива тригодинна нарада, де кожна хвилина вимагала граничної концентрації, нарешті залишилася позаду. 

Вона пройшла на кухню, навіть не вмикаючи велике світло — лише м'яку підсвітку над робочою поверхнею. Нова квартира зустріла її затишним теплом. Віка машинально натиснула кнопку великої сріблястої кавомашини. Цей технологічний монстр з'явився тут усього два тижні тому — Арсен і Саша особисто привезли його їй на новосілля. Арсен тоді традиційно жартував про «паливо для найкращого аналітика», а Саша звично суворо перевіряв, чи надійно підключені всі фільтри для води. 

Апарат гучно загуркотів, розмелюючи зерна й наповнюючи кухню густим, підбадьорливим ароматом. Взявши гарячу чашку, Віка підійшла до великого вікна у вітальні, підсунула ближче глибоке м'яке крісло й сіла, підібгавши під себе ногу. 

Звідси, з висоти її нового будинку, відкривався чудовий краєвид на вечірнє місто. Крізь легку нічну димку чітко проглядалася знайома скляна вежа їхнього бізнес-центру. Віка машинально підняла очі до верхівки хмарочоса. На тридцятому поверсі, де розташовувався кабінет Олександра Володимировича, яскраво горіло світло. А на її рідному двадцять дев'ятому, де містився аналітичний відділ і де вона провела сьогодні половину життя, панувала суцільна темрява. 

Вона зробила ковток кави й перевела погляд на стелаж, де серед книг стояла велика темно-синя коробка із сервізом. Віка не стала її відкривати. Вона вже роздивлялася його в понеділок, коли показувала дівчатам у чаті, і добре пам'ятала кожну з шести витончених порцелянових чашок із ніжними акварельними травами. 

«Випадковістю це навряд чи було, — розсудливо подумала вона, дивлячись на далеку світлу точку тридцятого поверху. — Подарунки для всіх явно підбирали індивідуально. Риті — шарф саме її кольору. Лєні — подарунки для всієї родини. А мені... сервіз. Не блокнот, не ручка, не якась корисна офісна річ, а чайний сервіз із польовими травами. Цікаво, за яким принципом вони це обирали?» 

Вона не знаходила відповіді. Віка спробувала проаналізувати логіку керівництва, але цей крок ніяк не вкладався в її звичні схеми. Проте на душі від цих роздумів ставало дивно, трохи ніяково, але тепло. 

А на тридцятому поверсі, за тими самими світлими вікнами, все ще панувала робоча тиша. Величезна будівля майже вимерла, кондиціонери працювали в економ-режимі, і в кабінеті Саші було трохи душно. 

Арсен давно зняв краватку, розстебнув верхній ґудзик сорочки й лежав на дивані, закинувши руки за голову та розглядаючи стелю. Саша сидів за столом. Перед ним височіла стопка папок, але він уже хвилин десять просто тримав ручку над одним і тим самим листом, дивлячись кудись крізь дрібний шрифт. На столі стояли дві чашки з давно охололою кавою. 

— До речі, Саня... — раптом порушив мовчання Арсен, не відриваючи погляду від екрана. — А ти вгадав. 

Саша навіть оком не повів, продовжуючи швидко вичитувати дрібний шрифт на сторінці. 

— З чим саме? 

— Із подарунком для Віки, — Арсен опустив телефон і хитро поглянув на друга. — Сервіз. Зазвичай у таких випадках ти просто кажеш комусь «купіть щось пристойне». А тут сам вибирав. Я вже років десять не бачив, щоб ти сам ходив по таких крамницях і так прискіпливо щось розглядав. 

Саша нарешті відклав ручку. Він повільно потер перенісся й подивився на друга втомленим, але спокійним поглядом. 

— Контракт був складним, Арсене. Вона помітила те, що пропустили юристи. Хотілося, щоб подяка була доречною. Тільки й всього. 

— Авжеж, — посміхнувся Арсен, підводячись із дивана й беручи свій піджак. — Виключно професійний вибір. Як скажеш. 

Але вже біля дверей Арсен мимохіть озирнувся. Саша так і сидів над відкритою папкою. Документ залишався на тій самій сторінці. Замість читати, він мовчки дивився у велике панорамне вікно, за яким світилися нічні вогні міста. 

Арсен ледь усміхнувся. «Все-таки зачепило...» — подумав він і тихо зачинив за собою двері. 

Вона все так же сиділа в кріслі, затишно загорнувшись у плед, і дивилася на далеку скляну вежу. Світло на тридцятому поверсі все ще горіло, розрізаючи нічну темряву ділового кварталу. 

Віка повернула голову й ще раз поглянула на темно-синю коробку на полиці. Шість чашок усередині тихо чекали свого часу в темряві. Наче цей сервіз ще просто не виконав свого призначення. Він мав дочекатися дня, коли за столом знову збереться саме стільки людей, скільки для нього було створено.