Розділ 39. Наземний зв'язок 

У п'ятницю пообіді літак із Мюнхена м'яко торкнувся київської злітної смуги. Щойно пасажири рушили на вихід, Арсен уже закидав Риту повідомленнями, хоча чудово знав, що вона поза зоною доступу. 

Біля стрічки видачі багажу Арсен виглядав так, наче збирався емігрувати. Коли до його першої великої валізи, з якою він летів туди, додалася друга, а потім і третя, Саша не витримав і скептично вигнув брову: 

— Арсене, коли ми летіли туди, у тебе була одна валіза. Навіщо тобі тепер стільки речей? 

— Саня, це стратегічний запас, — трагічно зітхнув той, перевіряючи кріплення нових сумок. — Я ж планував везти Риту за місто після повернення. Там і вечірні сукні, і мої фірмові костюми для ресторану, які я на радощах накупив у Мюнхені. А тепер що? Тепер ці три валізи їдуть зі мною святкувати самотність на дивані. 

Вони вийшли з термінала до парковки, де на них уже чекав водій. Чоловіки сіли на заднє сидіння, і автомобіль рушив у бік міста. Проїхавши кілька кілометрів, Саша згадав про гору паперів, які хотів переглянути на вихідних. Він поплескав по кишенях пальта, намацав свій зв'язок ключів і раптом зупинився. 

— Щось не так? — помітив його замисленість Арсен. 

— Згадав, що мій ключ від кабінету залишився на зв'язці вдома, — спокійно відповів Саша. — А запасні дублікати в кабінеті. Потрібно заїхати до Віки, забрати її комплект. 

Він глянув на годинник, а потім на забиту автомобілями дорогу за вікном. П'ятничні затори вже сковували місто. Робити величезний гак через увесь Київ після важкого переліту та виснажливого тижня просто не було сил. 

Саша дістав телефон і знайшов у контактах Віку. Він вирішив зателефонувати й попередити, що заскочить по ключі, якщо вона десь неподалік. Саша натиснув на виклик і притиснув слухавку до вуха. 

Після кількох довгих гудків на тому кінці нарешті відповіли. Проте замість звичного стриманого голосу помічниці Саша почув м'який, незнайомий жіночий голос: 

— Алло, слухаю вас. 

— Доброго дня. Можу я почути Вікторію? — спокійно, але офіційно запитав Саша. 

— Ой, а Вікуся якраз вийшла на подвір'я без телефону, — тепло й по-доброму відповіли на тому боці. — Залишила його на веранді. Зачекайте хвилинку, я її зараз погукаю. Це її мама, якщо що. 

— Дякую, я зачекаю, — стримано відповів Саша. 

У слухавці запанувала тиша, яка за мить змінилася далеким, але чітким гуканням крізь простір сільського подвір'я: «Віко! Вікусь, іди-но сюди! Тобі тут телефонують, якийсь Олександр Володимирович!» 

Поки він чекав, у слухавці чулося заливисте цвірінькання птахів, шелест листя від легкого вітру й десь зовсім далеко — ледь чутне кудкудакання та приглушений гавкіт сусідського собаки. Після трьох днів замкнених переговорних кімнат, залів очікування та сухого повітря ці живі, прості звуки видалися дивно спокійними. Саша навіть на мить заплющив очі, мимоволі відпускаючи напругу останніх днів. 

За кілька секунд у слухавці почувся тупіт швидких кроків, шурхіт трави, легка задишка і, нарешті, знайомий голос: 

— Алло, Олександре Володимировичу? Добрий день! Щось сталося? 

— Добрий день, Віко, — Саша мимоволі пом'якшив тон. — Усе гаразд, контракт підписано, ми щойно приземлилися й зараз їдемо з Арсеном по домівках. Хотів запитати про ваші ключі від мого кабінету. Думав забрати декілька паперів на вихідні. Ви зараз удома? 

На тому кінці лінії виникла коротка ніякова пауза. 

— Олександре Володимировичу, я не в місті, — винувато відповіла Віка. — Після того як ми з дівчатами занесли документи, я закрила ваш кабінет, а ключі автоматично кинула до своєї сумочки. А сумочка зараз зі мною... на дачі в бабусі. Це під Києвом. 

Арсен нахилився ближче й пошепки, але так, щоб Саша почув, пробурмотів: — Саня, це знак згори. У тебе теж тепер офіційні вихідні. 

Саша кинув на друга попереджувальний погляд, змушуючи його замовкнути, і ледь помітно зітхнув у слухавку. 

— Шкода, — чесно зізнався Олександр. — Я розраховував попрацювати з кількома звітами на вихідних, але, мабуть, Арсен має рацію — доведеться зробити паузу. Нічого страшного, Віко, відпочивайте. Проведіть час із користю. Побачимося в понеділок. 

— Дякую, Олександре Володимировичу. Гарних вихідних, — полегшено відповіла дівчина й поклала слухавку. 

Щойно виклик завершився, до Віки підійшла мама, тримаючи в руках миску з першими стиглими порічками, і з легкою цікавістю примружила очі. 

— То це і є той ваш директор? — ледь усміхнулася вона.  

— Так, мамо. 

 — Серйозний голос, — зауважила мама, кивнувши. 

— Він і сам серйозний, — посміхнулася Віка, забираючи телефон. 

І чомусь їй здалося дивним, що вона вже настільки добре знає інтонації свого керівника, що могла впізнати його на першому слові. 

— Просто шукав ключі, які я випадково привезла з собою, — додала вона вже спокійніше. — Сказав, щоб я відпочивала й не переживала. 

Субота в селі почалася неймовірно тихо — без настирливих будильників та робочих чатів. Одягнувши легку сукню та зручні кеди, Віка вирішила прогулятися околицями селища. Вона повільно йшла вздовж польової дороги, вдихаючи густий аромат трав та нагрітої сонцем хвої. Навколо панував той спокій, за яким так сумуєш у гамірному мегаполісі.